Лабіринт - Сторінка 6

— У вас ще не відкрито? — із жалем спитала Една. — А ми так хотіли оглянути…

— О, прошу, будьте ласкаві, дивіться. — Художник посміхнувся, під чорними вусами забіліли зуби. — Це мої найновіші роботи.

Подякувавши за люб’язність, Една і Джеймс поволі рушили вздовж правої стіни, попід якою вже стояло з десяток картин. Усі вони відзначались темно-зеленим колоритом, причому з першого погляду важко було розгледіти, що там зображено.

— «Танцюючий Шіва»… — прошепотіла Една. — Але де він? Ти бачиш?

— Щось не дуже видно…

Художник, певне, почувши їхні репліки, гукнув:

— А ви не поспішайте, дивіться і побачите!

Справді, на темному тлі почав проступати образ багаторукого індійського бога, з кожною секундою все чіткіше і чіткіше.

— Зворухнувся… Бачиш? Бачиш? — зашепотіла Една. — Невже таки затанцює?

— Оригінально…

Кук-Соммерс відчув легенький доторк до ліктя, обернувся. Біля нього стояв сутулуватий чоловік у білій тенісці з чорною краваткою.

— Вибачте, сер…

Джеймс почервонів, побачивши в його руці фунт стерлінгів, той самий фунт, якого він дав за ленч. «От халепа! — подумав сердито. — В такому лабіринті і вистежив! Ще й зуби вишкірює…»

— В чім річ? — запитав стримано, але досить холодно.

Той знітився:

— Оцей грошовий знак… — підніс руку з фунтом мало не до обличчя спантеличеного Джеймса. — Він… ваш?

Відступати було нікуди, і Кук-Соммерс, поглянувши спочатку на Едну, а потім на той злощасний папірець, вимовив з гідністю:

— Так, я заплатив за ленч. Може, мало? То я зараз… — Він вийняв з бокової кишені гаманця.

— Ні, ні, я не хотів сказати, що мало! — вигукнув молодик зраділим голосом. — Навпаки! Старі гроші!.. Розумієте, я — нумізмат. Я мушу ще вам заплатити… — Він вийняв два новенькі папірці і простягнув їх Джеймсові. — Якщо маєте металеві монети… я б з радістю… Ми, я бачу, колеги.

— Добре, — сказав Джеймс, ховаючи нові гроші в гаманець, — завтра я знову буду тут, адже так, Мізинчику, будемо?

Една спаленіла, не могла й слова вимовити, тільки закивала головою.

— То прошу до нас на ленч, — уклонився молодик, приклавши руку до грудей. — На все добре!

Коли він зник за вигином стіни, Кук-Соммерс уже не міг стриматись:

— От банан! Щоб ти луснув із своєю нумізматикою!

— Заспокойся, любий, адже нам потрібні сьогочасні гроші, хіба не так? Нема гроша — нема виграшу.

— Та воно-то так, тут я маю хіба що ключ від вулиці, — блискав очима Кук-Соммерс, — але ж ти, певне, перенервувала? Я з-за тебе теж… Влаштував погоню, телепень! Ех, не було біля мене Няумуко…

До лекційної зали дісталися завчасно. Ще майже нікого не було, а на сидіннях лежали невеличкі аркушики, — як виявилось, анотація лекції, основні тези. Джеймс мерщій узяв одну, прочитав заголовок.

— Слухай, — прихилився до Едни, — це саме те, над чим б’ємося ми, а воно не дається в руки.

Дівчина по-змовницькому моргнула:

— Зараз воно в твоїх руках!

На це Джеймс не без іронії сказав:

— Побачимо, чи вдалося їм узяти невидимого бика за невидимі роги.

Пожадливим оком перебігав рядок за рядком дрібного шрифту. Навіть руку запустив у своє рідке волосся, неначе сидів не в чужому залі, а в себе за робочим столом. Оце так… Ого! Зафіксували триплет часточок, відповідальний за слабку взаємодію в ядрі, плюс гравітони і хронотони! Молодому фізику аж дух захопило, коли він усвідомив, який матеріал потрапив до його рук. Це ж треба — в такий день!..

Люди поволі заповнювали залу, і Една відзначила про себе, що більшість — літні чоловіки і жінки, молоді було мало. Поглядала на вхід, щоб не пропустити, коли з’явиться вчений, а його все не було. Прозвучав низький акорд, засвітилась стіна-екран і з молочного туману вирізнилась велетенська постать лектора, залунав посилений динаміками голос:

— Леді і джентльмени…

Една штовхнула ліктем Джеймса і з подивом побачила, що очі його світяться несамовитістю.

— Що тебе схвилювало? — прошепотіла на вухо.

Кук-Соммерс, мовчки облизавши пошерхлі губи, склав учетверо і сховав до кишені анотацію, перепитав:

— Що ти сказала?

— Та нічого, потім…

Екранний лектор спочатку розповів про гігантський Полярний Прискорювач, скорочено «ПП», який охоплює обидва магнітні полюси Землі.

— Тобі не набридли ці прискорювачі? — знову зашепотіла Една. — Що тут цікавого?

Кук-Соммерс аж прицмокнув:

— Наші прискорювачі — дитячі іграшки… їхній обкручує всю планету!

— В тобі прокинувся фізик…

— А що? Недаремно мама… Ну, та не заважай.

Кук-Соммерс похапцем вихопив з кишені ручку і записник: на екрані з’явилась формула слабкої взаємодії. «У тезах нема, — подумав, — не зівай, у закритий рот муха не залетить… Хоча б встигнути. Так, лектони, кварки… Змінна функція хронотонів? Оце та горошина, якої бракувало у нашому пиріжку! Так, перенесення взаємодії… Стабільність атома…» Він аж упрів, переписуючи довгі рядки знаків, — боявся, що не встигне. Але встиг, тепер пружина однієї з основних сил матінки-природи була в його кишені! Вони таки зафіксували, побачили своїми очима і триплет, і хронотони… От тобі й химери!