Легенда - Сторінка 3
- Хвильовий Микола -Іще знав дід Чорноморець, де ховається юнак, і розповів він людям, що наступає кінець юнакові, що лютою смертю помре він.
Але ще гримали повстання і горіли панські маєтки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Але вже надходив кінець.
Тихо, крадькома, мов кішка, насувалася юнакова загибель. Як осіння журба між дерев, м’яко ступала загибель. І прийшла загибель.
…Була темна ніч. Тоді була темна ніч. Зойкали сичі, тривожно гуділи сосни. З трьох кінців палахкотіли заграви. То горіли панські маєтки, то було діло юнакове — ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, і гордого, як сокіл. Тоді загін його отаборився в Зеленому Ярку. Біля багаття лежали стрункі постаті, а з боку лежав повстанський пес — здоровий вухатий собака.
І раптом підвівся й завив пес — тихенько й тривожно. І сказав тоді юнак:
— Іде зима. Підемо глибше в ліси… Ще помсті не кінець!
І одгукнулося здалека таємно:
— Ще помсті не кінець!
І заспівав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить із заводі в Дніпро:
— Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…
І одгукнулось:
— Ой, Морозе-Морозенку…
Та не чули тоді повстанці, що насувається на них неминуче лихо. (Тоді байдуже тріщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).
…А Зелений Ярок оточили вовчі загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо…
Гей, гей! Була тоді темна ніч, як далеке-далеке минуле!..
…А потім раптово вибухнули постріли. Зататакали кулемети — то оточили повстанців вороги. Рзійшлися тоді дві сили: одна сила юнакова, а друга — вовча…
Довго-довго не здавалися повстанці.
Та тільки перемогла вовча сила: перебили повстанців, тільки троє лишилося, а між ними Стенька-юнак.
Ой, гудів та й тривожно ліс…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не розповідає горлиця про свою дитину милу, що її шуліка забив. Отож важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.
…Привели Стеньку на майдан і судили на майдані. І ніхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.
…Тоді сумніло на шляху.
І сказав юнак:
— Одпустіть моїх товаришів, і я сам знайду собі найлютішу смерть.
Найлютішу смерть? Гей, гей, цього панам і треба. Погомоніли вороги й згодилися; вони хотіли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютішу смерть! А тоді й товариші його приймуть найлютішу смерть!
…І виблискували ворожі багнети, а за майданом умирало сонце.
Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив він:
— Я вигадав собі смерть, як в старовину було: садовили козаків на палі, і вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострій палі — це найлютіша смерть!
Посміхнулися вороги — це найлютіша смерть! Тоді загострили палю й вбили її в землю.
Подивився юнак на товариство й теж посміхнувся, і закипіли йому очі в слив’янці (під віями наче слив’янка кипіла), і сказав він:
— Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палі й дівчат молодих приводили. Коли яка дівчина захотіла одружитися із злодієм, що на палю сідав, то його й одпускали на всі чотири сторони. Мені не треба прощати, але зробіть, як було в старовину, — покличте сюди громаду.
Ще посміхнулися вороги — хай подивиться громада, як злодіїв катують. І вдарили на сполох. І зійшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетів ще більш було.
…Тоді вже вмирала й вечірня зоря, і тихо було на майдані, тільки шаблюки іноді цокотіли та здалека гудів ліс.
І сказав тоді юнак:
— Тепер я буду сідати на палю… Але слухайте! Слухайте!
І раптом розірвав юнак свій одяг повстанський, і побачили люди замість юнака буйного голу жінку — красуню, що погордо дивилася поперед себе. І дзвінко сказала вона:
— Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гостріть ножі! Дивіться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невідома зоря… Слухайте! Слухайте!..
Але не дали їй говорити вороги, як люті шакали, накинулися на неї й зав’язали їй рота.
…А народ уже гудів…
Тоді вовки накинулися на народ і розігнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрізали носа, одрізали вуха й наштрикнули на палю.
…Гей, гей! Та й була ж то найлютіша смерть…
Але пройшла тоді про юнака Стеньку, про жінку молоду, красуню — ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря, і горду, як сокіл, ще бучніша слава. Ще й досі гудуть їй ліси невмирущу славу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І от біля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вітер над нею…
…Гей, гей! Гримали повстання…
…І були — тисячі, тисячі, тисячі.