Люди зі страху - Сторінка 15

— Щось ти підозріло розумієшся на цих речах.

— Ага, — вказав він. — Признайся байдужому — не повірить.

— Не признавайся.

— Тоді до кого слово мовити? — Він поскладав до кошика пляшки. — Я розмовляв з одним пришелепкуватим, якому трапилась у жінки дівка, схожа на Ревеку. Довів її ревнощами до самогубства.

— Що ж він тепер?

— З іншою живе.

— Добре?

— Несогірше.

— Може стати погано.

— Побачимо.

— Доля — це розплата.

У куточку Миколиних губ осіла тінь. Він закурив цигарку і стомлено опустився на канапу.

— То Європа бунтує?

— Ну й інше: подекуди зневіра, всюди — розруха.

— Війна озлобила людей?

— Взагалі озлобила, але не нарозумила, як можна було сподіватися. З цього можна зробити висновок, що візок не вискочить з глибоко нарізаної колії. Європейці прикуті до традицій.

— Так, — Микола цмокнув. — Це, до речі, спостерігається всюди. Щоб рішуче повернути в той чи інший бік, треба мати певну мужність На це поки що здатні лише великі народи, які більше себе усвідомлюють перед долею світу і які виробили більше якостей, придатних для нового устрою. Найголовніше, що перелом намітився.

— Хіба він здатний відбитися на долі світу?

— А цього, Прокопику, не знаю. Особисто хотів би. Але сам бачиш, як складно в житті. Я боюся одного: щоб перелом відбувався в міру підготовленості д>? нього. Але давай ляжемо. На ліжку думається веселіше і слухається приємніше.

— Не заперечую.

Ми розляглися в суміжній нетопленій кімнаті, вкрилися кожухами.

— Люблю гартоване морозом повітря, — мов з-за рогу долинув Миколин голос. —Зробиш проти носа шпарку і п’єш…

— Ні до кого не вчащаєш? — спитав я.

Продовження розмови вже для мене не могло бути, бо я відучився в ліжку мріяти, тим більше гадати, як-то воно буде. Залшилося багато несказаного, і до серця підкрадалося почуття втрати. Але мучити Миколу не хотілося.

— Є одна на прикметі, — сказав він. Кумгикнув і перегодом додав:—Ти її не знаєш.

За вікном навшпиньках ходила ніч. Ворушила гілля поважно замислених у місячному сяйві берестів, холодним протягом примушувала шлапати в кімнаті домовика і жалібно попискувати під спорохнявілими підлогами голодних мишей.

Микола перекидався на ліжку з боку на бік. Мабуть, через мене не брав його сон цієї ночі. І в мене не склеплювались повіки після нашої приховано-радісної. зустрічі, бо я її нетерпляче чекав, а коли вона відбулась, то зовсім не так, як уявлялося.

Перед очима виступили стелажі з гвинтівками, у вухах повторювалися Миколині запитання — сквапні, ніби йому хотілося швидше з’ясувати, хто я, куди прямую, і… заспокоїтись. Або він щось нагальне пережив, яке зворохобило його душевно і фізично, або він був схвильований моїм поверненням?.. Що б там не було, його не варто силувати. Настирливість у таких випадках те саме, що батіг над конем історії: одного досягнеш, на десять помножене втратиш. Я більше не турбував Миколу, і він, зрештою, тихо засопів.

Заголосили треті півні. Я одягся і вийшов із замка. Долиною ще блукали присмерки. Стояв тріскучий мороз.

За Лісничівкою, там, де дорога пересікає Буштинський тракт, я здибав Слободянову Ганну. Вона тягнула санчата з грабовими полінами. Ішла, тяжко посапуючи, човгаючи чобітьми по мерзлому грудді, дивлячись під ноги. Санчата скиглили і торохтіли за нею, ніби дивом опредмечена журба. Оддалік повзла ще одна тінь.

Бив сніговою крупою збентежений світанням вітер. На буковинському боці, стелячись закованим у кригу Дністром, плив гомін весілля. Кому там лягло серце до тої церемонії? Видно, життя входить у своє річище, а може, хтось зі страху вирішив плюнути в душу невідомості.

— Помагай біг, Ганно! — Я взявся за шлею.

Важко передихнувши, жінка на мить підвела очі, знов опустила їх додолу і не відповіла. Через кілька кроків сіпнула шлею до себе.

— Ліпше отій підсоби, — махнула рукою позад себе.

Я залишився посеред дороги. Щось до болю знайоме в ході жінки, яка наближалась, заколихало світом у моїх очах.

Розвиднялося з кожною секундою. Марина окинула мене втомленим поглядом; коли впізнала, щось полохливе і вороже метнулося у її очах. Її копаниці були високо вивершені дровами, збоку теліпалась прив’язана тороком сокира. Я дивився на Марину, а сокира заступала її від мене блискучим більмом. Марина ще раз глянула на мене, знов очі заметушились, але вже не вороже, і в куточках звисли повні коралово-круглі сльози, які, здавалось, не в змозі були відірватись од втомлених безсонням повік. Вона не витерла їх, і вони не впали, а поволі, туманом розповзлися-розтанули, ніби шкода було їм звільняти звичне місце, і залили зіниці темним блиском.

Різко випроставшись, Марина обійшла мене, оглянулась на санки, — навинула на руку мотузок і рушила своєю дорогою. Я наздогнав її, незграбно смикнув мотузок.

— Не треба, Прокопе, — сказала вона тихо. І повторила:— Не треба.

Її слова не досягли моєї свідомості. Я не здатний був їх сприймати, настільки вони були чужі й далекі від того, що творилося в моїй душі. Тоді Марина пустила мотузок і стала на узбіччі, як постороння, якій немає діла ні до мене, ні до копаниць з дровами. Але цей вираз швидко змінився розгубленістю. Так вона, напевне, стояла б, якби поламалися санки.