Люди зі страху - Сторінка 4

Уже не пригадую, як зав’язалася бесіда про життя, про щастя, одначе вечірня, яку відправила Ревека, залишилася для мене чимось особливим. Подібної імпровізації мені не доводилося чути ні до того, ні після того. Я слухав її в повній розгубленості, підсвідоме порівнюючи Ревеку з вродливими, осяяними розумом царицями, яких у дитинстві бачив на срібних монетах.

— Щастя… — сказала Ревека. Потім, зітхнувши, повторила це слово і повела, повела як циганка ворожбу. — Це, Прокопе, коли… і ще коли, і ще, і ще… Коли надворі весна, все росте, дарує душу і тіло…

Я приголомшено дивився на неї, не сміючи пропустити жодного слова.

— …А ти йдеш полем з опалкою пшениці і сієш у пухку ріллю, а до тебе виходить твоя жінка з діточками, і ви усміхаєтеся полю і людям…

Зі щирою слов’янською розчуленістю я шкодував, чому Ревека не моя Марина. Тоді поклав би їй на коліна голову, втупився зором у Чумацький Шлях і міркував би, що таке добро, а що таке зло…

— …І всі ви, хто вийшов на роботу і хто приніс на поле доброзичливе серце, — всі дивитеся на небо і кажете: «Ну, тепер пошли, господи, дощу!»

Мені од вдячності хотілося розцілувати Ревеку, і я ледве стримувався, щоб цього не зробити, бо тоді я ще не соромився своїх почуттів і не привчився чекати за них розплати від життя як за непогашену позичку. А також думав, що подібне багатство може вживатися із таким убозтвом лишень у наших краях; хоч воно початок чогось великого і неосяжного, його поглинуть скелі, береги, земля.

— …Хмара обіймав небо, починає блискати, і, коли ти розсипаєш останню жменю, падає перша крапля. Ти береш на плечі одну дитину, за руку — другу, жінка складає до кошика миски, та навколо гримить, і вас періщить дощ. Ви потюпали розмоклою дорогою, і дома на вас уже не лишилося сухого рубчика. Але ви смієтеся, роздягаєтеся, вишиваними рушниками розтираєте тіло і кладетеся в ліжко, і вам відрадно від того, що котяться тріскучі із дзвоном громи, слухаєте, як за вікном цівкотить вода і цілуєтеся до впаду, і вам завихторюється поцілувати навіть огненний язик блискавиці. А досвіта виходиш у поле. Видиш білий корінець. Помічаєш тих людей, котрі вчора сіяли поруч. Гукаєш: «Дай вам, боже, щасливо!» — «І вам того зичимо!» — одвічають тобі…

Молитва закінчилася. Ревека секунду-другу мовчала в задумі, потім встромила в поділ лице і, ридаючи, тихо заскімлила.

У моїй голові завихрилися тяжкі гадки, а Ревека заспокоїлася так само несподівано, як почала плакати. То була свята іскра. Я її захищав би на всі лади, а люди не бережуть. Ревека пустилася берега, може, й соромиться згадувати ту хвилину…

— Прокопе, куди? — виспівує Ревека. У кожусі грім-дівчина, а застав її кілька днів тому в Левадихи в киптарику до стану — гінка тополина.

— Гратулювати цісареві, Ревеко.

— Ха-ха-ха-ха!

— Велено являтися на мальдунок.

— Ой матінко небесна!..

— Ось запитав недавно, що таке любов. Набурмосився, присклепив око та як зарегоче… Точнісінько, як ти оце. Химерний мій цісар.

— А ще про що розпитуєш?

— Чи зміниться такса на патріотизм. Він гримнув: «Ти прийшов мені поклонитися?»

— А ще?

— Радився, де роздобути дахівку на хату. Ні мур-мур.

— Хочеш будуватися?

— Батько наказав.

Ревека прикрила віями великі чорні зіниці, помовчала, здається вражена, згодом мовила:

— В добрий час, Прокопику!

— У який-який?

— Та примовка така, — ніяково усміхнулася вона, і від цієї усмішки в мене кров захолола в жилах. — Справді, будуйся.

— Для цього дихаю.

— Треба якось жити.

— Ніби з моїх думок вичитано. Пора псові буду мати.

— А не так?

— Так, Ревеко. Покладу хату, розведу діток і щодень буду товкмачити: «Не суньтесь, бісенята, в політику, бо в’язи поскручую».

— Який ти злий! Хутчіше поправляйся, ліпший станеш.

—-Худого мене кулі минали.

Ревека тугіше стягнула кінці хустки і півголосом спитала:

— З Мариною в гніві?

— Що з воза впало — пропало.

— Так-так… Ну, то щасливо, Прокопе.

— І тобі, Ревеко.

Вона недбало махнула рукою.

— Щастя залізне, Прокопику. Не вгризеш, не піднімеш, бо важке. До того, як лихо, то є бодай якесь передчуття, а трапляється щастя — нам невтямки, воно й процідиться проміж розставлені долоні.

Я збентежено дивився їй услід. Приблизно те саме говорив мій однополчанин Альберт Хертеріг, правда, по-європейськи — з присмаком скептичності. Взагалі там завжди намагаються показати: стоїмо, мовляв, над бідою. Пішли вони далі від нас чи ще позаду?..

Погруддя Франца-йосифа поставили в Колобродах у дванадцятому році. Прислужився до цього Захар Гривастюк, батько нинішнього війта, колишній війт. Опудало не викликало фурору, бо на той час кожне поганеньке село спромоглося на божка. Сюди, на край Галичини, він доплівся з необхідності, а ця обставина — перша ластівка банкротства моди та ідей.

Однак цісар став на кам’яну брилу, і не обійдеш, хоч не йди. Його першої. ж ночі облили гноївкою, а другого дня в селі зашуміло від вигадок і приповідок. Священик Охітва з Омеляном Гривастюком, який саме прийняв од батечка війтівство, тричі попереджували громаду біля церкви і вивісили на читальні папір з категоричним розпорядженням не плюгавити величну особу. Але що напери! Біблія — І та не має того впливу, якого слід було б чекати. Як казав Северин Шутько, найкращий писаний закон — правда в хаті, а під правдою він у будь-якому разі розумів не скруту.