Людина біжить над прірвою (1948) - Сторінка 13
- Багряний Іван Павлович -Хацихи мов і не було. «За мітлу!» Хтось у нім сміявся вже диявольським сміхом: «Це ж і світ увесь кривавиться якраз чи не за таку ж саму ідею?..»
Вітер. Холодний, колючий, мокрий. І сморід піроксиліну. І запах крові всуміш із запахом горілого ганчір’я. І туга, мов мряка туманна, над розбомбленим містом.
«Гм… Чого ж той дивак не йде?!»
Максим постояв задумливо. А тоді піддав понуро мітлу ногою, збив її геть у смердючий кратер бомбової вирви й пішов знову на руїни собору — поніс своє серце туди, до приреченого ягнятка…
Соломон прийшов, мов із хреста знятий, зовсім розгублений і зовсім тверезий.
В нього все тіпалось — плечі, коліна й щелепи. А очі… Власне, по очах і було видно все сум’яття, весь справжній хаос його душі.
Зігнувшись у три погибелі й тремтячи, Соломон сів на брилу над Авраамом та Ісааком і почав крутити цигарку, розсипаючи махорку. Максим став насупроти нього й так стояв, заклавши руки в кишені свого обстрьопаного пальта. Дивився й чекав.
Соломон марно намагався опанувати собою й цигаркою. Та нарешті він таки закурив, глибоко, жадібно затягся й випустив хмару диму, закутавши тією хмарою свою голову. Зітхнув.
— Ну?.. — промовив мляво Максим.
— Що? — прохрипів Соломон.
— Принесли?
Мовчанка, а потім:
— Я вас не розумію, сеньйоре! (Крива посмішка).
— Обіцяне, професоре!
— А саме?..
— От такої!.. — Максим скептично свиснув і так само скептично-насмішкувато промовив: — Рятунок, професоре! Ви ж обіцяли принести рятунок. «Геніяльний рятунок» для мене.
— А-а… — протяг Соломон байдужісінько, думаючи про своє. — Та то, знаєте… то я був п’яний…
— А тепер?
— А тепер я абсолютно тверезий. — Враз стрепенувся: — І я приніс вам краще! Я таки приніс справжнісінький рятунок. Справжній! Я приніс думку! (Аж захлинувся — не то від диму, не то від внутрішнього збудження). Розумієте? Нарешті вірну думку! Нову думку, друже мій! І ось… Так, це і є вірний рятунок… для сильних духом.
Соломон уже крутив другу цигарку, хоч перша лежала збоку на камені й диміла, забута. Якийсь чудний і недоречний, незвичайний був він тепер. Максим стояв насупроти нього, розставивши ноги, й мовчав, дивився десь понад головою. А далі промовив тихо:
— Ви ж чудово знаєте, професоре, що ні одна з ваших думок, висловлених за все життя, нових і найновіших, таких, і сяких, і ще інших, нікого й ні від чого не врятувала. І вас самих також, у чому ви, здається, й переконуєтесь.
— Е! — стрепенувся Соломон. — Ця думка — це щось інше. Це квінтесенція! Це резюме. Це все. Все! Генеральний хід, найрішучіший акорд.
— Ну, гаразд… — Максим зітхнув і, не міняючи пози, мовчки постояв, а потім по короткій павзі докінчив тихо: — Гаразд. То давайте вашу думку.
Павза. Потім, замість безапеляційно й з фальшивим патосом та апльомбом забасити, як завжди, Соломон якось знітився, втяг голову в плечі, заклав руки в кишені і, про-стягши ноги, мовчки вперся поглядом на свої діряві черевики. І, так дивлячись, несподівано тихо, надломано й тягуче
так прошепотів:
— Чи варто жити?.. От питання…
— Дійсно, — посміхнувся Максим. — «Бути чи не бути?!» Риторичне питання, професоре, чисто семінаристське.
Соломон знову стрепенувся весь. Захвилювався. Аж пальцями хруснув. А тоді враз заговорив гаряче, захлинаючись і зриваючись із тону, Максим його рішуче не впізнавав.
А Соломон вів, як на сповіді:
— Слухайте, друже мій!.. Ви не знаєте… А я вже ось місяці не сплю, втратив сон і спокій… Ви бачили — я заливався горілкою, як швець… Це все тому… Але це не допомагало. А надто останні дні. А надто останні години!.. Це семінаристське питання, кажете?.. Так. Але ж це те прокляте «вічне питання»!.. І його легко подумати головою, але от треба відчути серцем…
— У цій усій проклятій свистоплясці, в цій грандіозній аварії всіх і вся, в цім оголенні безглуздої порожнечі, в цій, нарешті, переоцінці всіх вартостей і самої людини вогнем і залізом — це вічне прокляте питання стало, як стовп, і стояло передо мною, доки я його не вирішив. Так, доки я його не вирішив!.. Друже мій! Я вам казав про порятунок. Тут він і лежить. Радикальний вихід із усього цього ідіотизму, із глухого кута, в якому опинився — ха-ха! не опинився, а в ньому товчеться відвіку — весь світ. Так-так! Все брехня. Безмежна забріханість! І чого над тим усім уболівати, тремтіти, страждати! Нам дано ідіотський шматок м’язів і нервів, що зветься серце, щоб тліти ним, і боліти, й мучитись. Удавати з себе «богочоловіка», «царя всесвіту». І в цьому все нещастя. А тим часом — це все дурниця! Фікція. Самоомана комах, які навчилися блудити розумом… Ха-ха-ха! Гляньте!.. Та хіба ви не бачите? Що воно таке — оте все, що рухається нині по плянеті, як коливання води, — туп^, уніфіковане, сіре, перехняблюючи землю туди й сюди? Що то є, що хилитається в цій усій фантасмагорії, змушуючи світ здригатися в корчах?!.
— Туманність! А ми кажемо, що це ми. Ні, брат. Хіба ви не бачите, що ми — це тільки уніфікована туманність. Іграшка… У всесвіті від віків іде космічне змагання космічних чисел, космічних величин. І зараз теж от… Усе це — холодне, бездушне змагання бездушних, але велетенських чисел. Космічних чисел. І от у цьому змаганні чисел ми є ніщо, нікчемний пил. Ми — люди взагалі, і ми з вами зокрема, Максе! В макрокосмі ми є абсолютний мікроскопічний нуль… Ми не можемо протистояти знищенню й обертанню всього в пил. І ми обертаємося в пил… Але пощо обертатися в пил з муками, коли можна без?.. Раціоналізувати!.. Бодай тут єдино розумно використати свою волю!.. Га?!.