Люди зі страху - Сторінка 16

Ковальчук досвіта виїхав скрипучим, вивершеним мішками возом до вертепу.

Я вже не міг заснути. Мене дивувало, що Марина відчула тривогу лиш тоді, коли зерно опинилось у безпечному місці. Вони кілька хвилин тихо перемовлялися з Левадихою біля воріт, і до мене під оборіг дзвоном упало два слова: "На знищення..." Ще дбайливіше закидавши схрон, я став самозабутньо копатися в пам'яті, шукаючи в противагу цим двом словам інших — значливіших і загальніших. Та їх не було. Те, що таїлося за ними, було знайоме мені. Я його бачив колись дома, з ним не могли собі дати ради батько і мама, воно жило в інших хатах, але ще не мало назви. На війні щось близьке від нього збіглося з назвою "смерть", але там ми принаймні знали, що нас уб'ють, і це не мало магічного впливу на людину-солдата. А в цьому "щось" якраз була якась магічна сила. Це був злий бог, якого можна було бачити і не бачити, якого можна було чути і не чути, але його присутність ніяк не можна було пояснити, бо вона була така, що не піддавалась осмисленню і розчленуванню, як прокляття.

Зустрівшись поглядом з іноплемінцем, дикун не може відбитися від почуття, що його хтось переслідує. Те саме приблизно було й тут. Але воно гіпнотизувало мільйони, і не було ідола, в молитві до якого скріплювалися б сили душі.

Вранці я не пішов до каменоломні. Левадиха раз по раз виходила до воріт, запитуючи, "що чувати в селі". До ладу ніхто нічого не знав. То на одному, то на іншому кутку валували собаки, гавкіт поволі пересувався у наш кінець. Я сподівався, що до "гостей" всі підготувалися. І возів, як на таке село, справді назбирали мало. До півтора десятка. Зерно годилося хіба коням на фураж. Зате гнали худобу, везли сіно і конфісковану упряж. Робилося це з азіатсько-слов'янською богобоязливістю, методично, з вірою у святу неминучість подібних актів. На обличчях реквізиторів була така невинність, що воістину про них сказано:

І селища, котрі найближче, ми

Даниною обкладем: оддадуть

Вони нам гроші і добро

І годувать нас будуть не із волі.

Здебільшого постраждали незаможники, які вирішили не ховати зерно, мовляв, не загребуть же останньої пучки з комори. Татаринова Параска бігла за обозом, заломивши руки, і страшно роззявленим ротом вигукувала:

— Най вас наглий шляк трафить, грабіжники! Най вам печінки повипадають! А щоб ви свої поганські нутрощі повиригували!

Вона обводила лисі гори диким поглядом, щось шепочучи, наче пробуючи на смак прокльони, і знову голосила:

— Та вже й землю заберіте, турки-монголи! Най буде, як при панщині. На дідька мені земля, коли все, що вона дає, забира-а-а-аєте! Робіть панщину, кольки б вас скололи. Який я маю зиск із землі? Який?!

І знову губи її знесилено затремтіли, тіло підломлювалося, як ціп, здавалося, Параска зараз упаде і більше не зведеться. Але де та сила видобувалась з неї!

— Що з того, що поле вважається нашим? — питала вона, похнюпившись, тихо й жалібно.— Щороку підчищають як не одні, то другі, то треті. Що з того, людо-о-оньки-и! Гоніть на панщину. Не хочу поля, могили моєї тяжкої.

— Наказ, матінко, наказ, — на ходу кидав якийсь м'якосердий вояк.— Держава, матінко, держава погибає.

— А щоб вона вам колом із грішного місця вилізла! — накинулась Параска мов ужалена.

Валка перекотилась на наш кут. Левадиха спровадила мене в городи.

— Узрять хлопа на оборі, то почнуть шукати. Іди, іди собі кудись.

Чужим і недобрим був її голос, а з лиця страх зігнав останні краплини крові. Я рушив відталою стежкою до Дністра, несучи наопашки шинелю. Чоботи облипли землею. Я зупинився у ваганні, думаючи, чи не піти мені до бункера. Та раптом на Загатиному подвір'ї гримнув постріл, щось заянчало. Через мить, волочачи задні ноги і швидко, п'яно перебираючи передніми, городом заколував ясно-гнідий Загатин Лиско. Роздираючи живіт об штурпаки гостро зжатого соняшника, пес проскочив мимо мене і бахнувся в ріку. По воді пішли кола, захитали бистрину, зсунули струмінь у бік протилежного берега. Та плесо знову вирівнялось і лагідно всміхнулося небесам.

У житті хвиля добігає до окраїн, накопичуючи в своїх горбах злобу і жорстокість. Тому-то на окраїнах більше гризні, боротьби і більше зрушень, які сприяють народженню хвилі протидії.

Лиско виринув. Шалено працюючи лапами і прищуливши вуха, він пустився було до берега. Але тут була людина. Він коротко бликнув на мене запотілими очима, і його покинули останні сили, немов радніше було йому прийняти смерть, ніж служити злим людям. Насунулась крижина. Легко торкнувшись собачої голови, підім'яла її під своє холодне тіло.

Я повернув до Загатиного тину. На оборі стояв гамір, його покривав пронизливий Калинин вереск, ніби її різали. У мене від цього крику одбирало руки і ноги.

Низькорослий бородатий чоловічок в австрійській шинелі заломив Калині назад руки і тримав її посеред обори, абсолютно не звертаючи уваги на те, що діється навколо. Калина пручала його широким жіночим задом, фацакала ногами і репетувала на весь кут. На розі хати стояв, зіпершись на стіну. Загата і байдуже дивився, як виносять мішки із збіжжям.

Я підступив до бородача. Між його пересохлими губами запеклася зла посмішка.

— Відпусти жінку,— сказав я. З Калининого рота текла густа біла піна.— Не ламай же ти їй рук, ради бога,— повторив я.

— Таже... б'ється,— оскалився бородатий.

— Відпусти.

Він озвіріло зиркнув на мене майже такими ж безтямними, як у Калини, очима.

— На, — жбурнув її на мене.— Сам тримай. Щоб не казав, що я — кат.

Нервова напруга передається. І Калина, і бородатий були близькі до запаморочення, і всі їх душевні й фізичні сили зосередилися навколо двох очевидних фактів: "Забирають зерно!" — "Ми не маємо права забирати!"

У нестямі Калина вхопилась за вилоги моєї шинелі і з божевільною цупкістю стала мене термосити.

— А бачиш! — зловтішне скривився бородатий.

— Бачу.— Я одірвав Калинині руки і рвонувся до нього. У моїй голові машинально спрацював присипаний сміттям часу досвід: через отаких свиней найбільше біди, бо, незважаючи на свою причетність до бруду, вони ще заграють з сумлінням і намагаються виправдатися.

Навперейми мені кинувся Федір. Узявши мене в залізні обійми і піднявши над землею, він спокійно заглянув у вічі.

— Ти що, Повсюдо! Не дурій, не пора.— Опустивши мене, він потягнув за рукав за собою.— 3 бабами — бабам і дертись. А ти не лізь. Не час. Давай ліпше заспіваємо.

І він заспівав тонким, десь перетятим у дорозі на волю голосом. Я з ненавистю глянув у його коричневі очі, та він уже витав у сонячному піднебессі:

Ой, поїхав за снопами, за снопами,

Сидить дівка під копами, під копами.

Я на неї задивився, задивився,—

Полудрабок уломився, уломився.

Один з реквізиторів, спіткнувшись, упустив з рук гичку. Мішок, упавши, роздерся, зацідив струменем золотої пшениці. Солдат дістав з-за халяви вишиваний кисет.

— Вуйку Онуфрію! — вищирив він товсті рожеві губи.— А ходім до біса з цієї... з цієї хати.

Бородатий сконфужено глипнув на купку текучого зерна, на Загату, на мене, на стріху, затикану гронами червоної калини, і махнув рукою.

— А я що? Я теє... Як скажеш, ти по чину вищий. Загата запер за ними ворота і, перевісившись через них, проводжаючи незрячим поглядом, в'яло продовжував:

Ой, не жаль би мені воза, мені воза,

Коли б дівка була гожа, була гожа!

А то руда та погана, та погана,

Ой, та й воза поламала, поламала.

На нього зглядалися з усього кута, коні стригли вухами і мордами вивертали дишла. Я ту пісню чув сотні раз, але ще ніколи не було в ній стільки пекучого жалю, стільки суму і докору, якоїсь могильної туги, що плила широко, як ріка на передвесінні, здатна потопити і спустошити великі простори.

За реквізиторами рушило все живе. В Ревеки забрали сплетені вогнисто-золоті качани кукурудзи, яка береглась на насіння. Ревека йшла за возом, обхопивши долонями голову.

Валка витягувалася з села Люди проводжали мовчки, лиш старий Западня воркотів без угаву, вп'явшись у рукав сивоусого підтоптаного стрільця.

— Скажіть мені, панунцю, Христа ради: що маю робити? Пане, ну пане! Та скажіть.. Забрались-те сінце, бо там далі в стіжку, кукурудзиннячко. Я вмисне добув сніпки під верх, бо корова має на днях розтелюватися. Що я маю тепер робити? Ну, скажіть, пане, красти? Пане, красти?

— І-і-і-і крадіть!—огризнувся стрілець, якому увірвався терпець.

— Красти, пане? — здивовано перепитав старий. — Але ж я ніколи...

— Одчепись, діду, і-ііі масти собі голову.

— Значить, красти! — повторив Западня, і його обличчя стало таким зосередженим, ніби він відкрив для себе і для своїх нащадків на багато десятиліть наперед найбільшу в світі істину і за всяку ціну намагався її запам'ятати.

Стрілець похмуро зиркнув на нього і одвернувся. Мабуть, йому показалось, що Западня божеволіє.

— Повертайтесь, добродію, прошу вас,— сказав він плаксиво і оперіщив коня батогом.

Коли обоз вигнувся на Заліський тракт, почалися зойки і голосіння. Люди довго дивилися вслід темніючій вужівці возів, а назад поверталися мовчки, немов поворогували між собою або було їм до прикрості соромно. Було в цьому щось непевне, пічнявіюче, зловісне.

Я бродив понад Дністром до пізнього вечора. Вітер рябив зеленувату воду на крижаному віку, за островами погуркував далеким боєм скрухлілий лід, а навколо островів тонкою волосінню путалась піна. Усе було випадкове, жодного натяку на гармонію

З очей не сходив Загата. Він весь час ішов поперед мене, похитуючись і безвільно баламбаючи довгими руками. Десь збоку примарою тинялась Калина із зціпленим ненавистю обличчям, а далі — Гривастюк. Війта я бачив, коли виходили з села. Він запитливо глянув на мене, мовляв: "Ну, як — усе гаразд?" — а я опустив очі. Потім, коли я підняв їх, Гривастюк дивився на мене з неприхованим презирством. Іванчук, жестикулюючи, щось йому палко доповідав. Я згадав, що цей бридкий тип вештався між реквізиторами на нашому куті й міг бачити сутичку з бородатим йолопом.

Коли в природі все здається випадковим, то це, очевидно, передвістя змін. Це найсумніша і найнебезпечніша пора. Коли починає літати бабине літо, часом зацвітають черешні. А потім ця невинна надія припадає снігом.

У Левадихи сиділа Марина.

— Дякую, Прокопе,— мовила вона, обводячи мене тоскними очима, які в неї, як і в багатьох із нас, не в злагоді з виразом обличчя.

Левадиха вдоволено заплямкала.