Люди зі страху - Сторінка 2
- Андріяшик Роман -У владик кожне слово на підхваті.
8 Англійський король
— О, моє шануваннячко, пане Повсюдо.— Молотковський зробив для мене місце на ослоні.— Ми ось... За ваше здоров'я, пане Повсюдо! — Він перехилив кварту і, скривившись та скрипнувши зубами, додав:— Війна, знаєте, це таке діло... для кого старатися?
— Але ж війна закінчилась?
— Ніколи не закінчиться.— Молотковський люто вирячився на Головацького.
Маєте рацію,— зітхнув я.— За все добре!
— Повсюдо! — вигукнув з кута Ілля Гордій, невгомонний анекдотист, старий парубок (до цього він мене не бачив).— Хлопці! Приймаю Повсюду в заступники на дівочому фронті. Слово честі, він проп'є з нами всю валюту, яку заробив австрійським штиком, і ніколи не ожениться. Увага, панове? Коли господь прийме наші душі, прошу від громади пам'ятника: ми з Повсюдою на бочці вина. Освятіть пам'ятник поруч з цісарем.
Мені раптом пересохло в роті од його пророцтва, і я почав пити одну за одною. Подумки я протестував: "Ілля — божевільний. Не слухай. Прокопе. Ти сам знаєш, що треба робити. Це баламути. На словах вони — одне, а в душі теж хотіли б почати заново, та не мають відваги і котяться за інерцією. На себе будуть колись нарікати. А ти йди своєю дорогою..."
Пиятика дійшла такого розмаху, що стала ніби роботою. Пили сквапно, мовчки, ненаситно, як самозречені.
— Аборигени 9,— пробурмотів я.
9 Тут вжито в значенні—люди з закостенілими традиціями. Австралійські аборигени, наприклад, вірять у тотемічні символи. Безглузді традиції — непорушний закон для аборигенів. Він прив'язує їх до легендарного минулого, прирікаючи на первісну дикість. Австралійські аборигени загнані в резервації, негласно присуджені на винищення.
— Що ти сказав? — затермосив мене Ілля, звісившись наді мною.— Що ти верзеш?
— А-бо-ри-ге-ни... — Я сп'янів.— Череда, орда, латифундія, рента, розтоптане сумління.
— На,— Ілля подав мені чиюсь наповнену кварту.
Серце вистукувало ковальським молотом. Я ледве сидів, обтяжений вином. Я ще бачив, як звалився під стіл Молотковський, відтак Головацький, і зрадів: я ляжу останній і нічого їм не виляпаю.
Біля вуха хропів Ілля. Не хропів, а декламував:
То я на Чорному морі, то на суходолі,
Під припічком долі,
На припічку духи душу,
На камені рибу трушу,
Під лавлю човном плавлю,
А коло порога пристань знімаю.
Де то взялася на Чорному морі та на суходолі бистрая хвиля
Та куцому собаці
При самій с—ці
Хвіст одкусила…
— Мовчи! — закричав я, але тут же зрозумів, що це я , плету казна-що. Зціпив зуби, затулив долонею рот, але звідтіль булькало-воркотіло:—Як-то на світі поживати, яке собі занятіє мати?..
Остання крихітка свідомості забила на сполох; зараз. я почну сповідатися. Зараз викажу себе з головою. Та раптом вдруге цього дня явився батько. "Встань",— звелів він. "Встаю..." Я підняв голову, але на ноги мені звалилась цісарева статуя.
— Пусти,— заблагав я .
Він мов оглух. Тоді я запитав цісаря:
— Ваша світлосте, коли скасоване рабство?
Цісар блаженно засміявся:
— З часу заснування моєї імперії.
—А що таке політика?
Цісар зірвався з долівки і крізь відхилене вікно майнув на постамент. "Почекай же,— думав я собі,— ти од мене не втечеш! Я тобі нічого не можу вдіяти за ту містику, котру ти розплодив у Колобродах, та я з тебе душу висотаю". Я рушив до нього. Тепер на ньому була маска (снігова чалма, два носи і дві пари брів. Він, здавалося, був наляканий моїм наближенням, та намагався не подати знаку і посміхався.
— Кажи! — гукнув до нього.
— Це надзвичайно велемудра забава,— пробурмотів він.
— А війна?
Цісар насупився.
— Брехня! — закричав я щосили. Небіжчик Клаузевіц проповідував інше: що війна і політика..., що війна і політика — дві повії, обидві голі, але одна носить намисто на шиї, а друга без нього. Весело? Нікчема ти! Після цього не хочу тебе бачити, здохляку! Чув?
Цісар оскаженів. З його обличчя звалився один ніс. Мене лихоманило, але я не замовк.
— Слухай ти! А чи не скажеш мені, що цінніше — скарб чи влада? — Я ще не міг відмовитися від спокуси що-небудь вивідати для себе.
— З деякого часу — влада, бо це золотий процент, — просичав цісар.
— Процент!.. Процент?!—Я отямився, з моїх очей текли сльози. За два кроки від мене перед статуєю скульбачився Ілля.
— Гордію!
— Що-о-о?
— Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати. Ілля цокотів зубами, попід очима в нього засиніли підкови.
— Кріпися,— мимрив я.— Богу душу оддаси. Я... Я гартований.
Ми з бідою добрели до його домівки і впали на ліжко.
Прокинувся я годин через три. Від болю розліталася голова. Було прикро і шкода себе: я ж так добре почав!
Під важкою, ретельно набитою периною хмар на тиху дрімоту хилився ще один день життя. Щиро побалакати б з ким-небудь. Бодай побалакати...
Сьогодні я вийшов з дому пізніше. Ревека вже, повертається з крамниці. Іде весела, розмітаючи кришталеві бризки снігу. Шехтман — неймовірний єврей: підходить настрій з кимось посміятися — сміється, треба поплакати — то плаче за компанію. Видко, поборгував Ревеці чи щось приємне шепнув. А вона малим тішиться. Лише раз ще перед війною,— було це серед літа, і я стрів її пізно вночі,— щось змусило її спалахнути, як зірницю в глибині небес. Стрів я її з мішком, а подейкували, що Ревека охоча до чужих курей. Світив місяць. Ревека стурбовано посторонилася на стежці, та в мішку, наче на зло, пискнула курка.
— Звідки, Ревеко?— спитав я.— Бродиш понад Дністром, як русалка.
— Бо я — русалка — тихо мовила вона.
— Оце новина!
Ревека поправила мішок:
— І для багатьох.
І мов між іншим розповіла, як з міста нагодилась їй підвода до Грушівки, а давно запрошувала тітка, то Ревека провідала родичів, їй понавішували гостинців.
— А ти з читальні?
— Еге.
— Ой, стомилась,— поклавши мішок, сіла на траві на сугірку і, спершись на руку, випростала ноги.— Як свічечка маячиш? Та побалакай з дівчиною. Дивися: так тихо вночі, аж маркітно. Як у байраку...
Вона вмостилася калачиком, підперла кулаком підборіддя і загляділася на золоті леза на ріці, що купками громадилися до протилежного берега. Обличчя її обрамлювала домоткана опаска, на устах блукала лукава посмішка, і вони ворушилися, мов вели з навколишнім супокоєм якусь потаємну розмову. На щоках тінями вигравали маленькі ямочки. У кожному її русі були натяк і обіцянка, і володіла вона цими секретами по-жіночому вправно, недарма пліткували в селі, що вона приймає чужих чоловіків.
Уже не пригадую, як зав'язалася бесіда про життя, про щастя, одначе вечірня, яку відправила Ревека, залишилася для мене чимось особливим. Подібної імпровізації мені не доводилося чути ні до того, ні після того. Я слухав її в повній розгубленості, підсвідоме порівнюючи Ревеку з вродливими, осяяними розумом царицями, яких у дитинстві бачив на срібних монетах.
— Щастя...— сказала Ревека. Потім, зітхнувши, повторила це слово і повела, повела як циганка ворожбу.— Це, Прокопе, коли... і ще коли, і ще, і ще... Коли надворі весна, все росте, дарує душу і тіло...
Я приголомшено дивився на неї, не сміючи пропустити жодного слова.
— ...А ти йдеш полем з опалкою пшениці і сієш у пухку ріллю, а до тебе виходить твоя жінка з діточками, і ви усміхаєтеся полю і людям...
Зі щирою слов'янською розчуленістю я шкодував, чому Ревека не моя Марина. Тоді поклав би їй на коліна голову, втупився зором у Чумацький Шлях і міркував би, що таке добро, а що таке зло...
— ...І всі ви, хто вийшов на роботу і хто приніс на поле доброзичливе серце,— всі дивитеся на небо і кажете: "Ну, тепер пошли, господи, дощу!"
Мені од вдячності хотілося розцілувати Ревеку, і я ледве стримувався, щоб цього не зробити, бо тоді я ще не соромився своїх почуттів і не привчився чекати за них розплати від життя як за непогашену позичку. А також думав, що подібне багатство може вживатися із таким убозтвом лишень у наших краях; хоч воно початок чогось великого і неосяжного, його поглинуть скелі, береги, земля.
— ...Хмара обіймав небо, починає блискати, і, коли ти розсипаєш останню жменю, падає перша крапля. Ти береш на плечі одну дитину, за руку — другу, жінка складає до кошика миски, та навколо гримить, і вас періщить дощ. Ви потюпали розмоклою дорогою, і дома на вас уже не лишилося сухого рубчика. Але ви смієтеся, роздягаєтеся, вишиваними рушниками розтираєте тіло і кладетеся в ліжко, і вам відрадно від того, що котяться тріскучі із дзвоном громи, слухаєте, як за вікном цівкотить вода і цілуєтеся до впаду, і вам завихторюється поцілувати навіть огненний язик блискавиці. А досвіта виходиш у поле. Видиш білий корінець. Помічаєш тих людей, котрі вчора сіяли поруч. Гукаєш: "Дай вам, боже, щасливо!" — "І вам того зичимо!" — одвічають тобі...
Молитва закінчилася. Ревека секунду-другу мовчала в задумі, потім встромила в поділ лице і, ридаючи, тихо заскімлила.
У моїй голові завихрилися тяжкі гадки, а Ревека заспокоїлася так само несподівано, як почала плакати. То була свята іскра. Я її захищав би на всі лади, а люди не бережуть. Ревека пустилася берега, може, й соромиться згадувати ту хвилину...
— Прокопе, куди? — виспівує Ревека. У кожусі грім-дівчина, а застав її кілька днів тому в Левадихи в киптарику до стану — гінка тополина.
— Гратулювати цісареві, Ревеко.
— Ха-ха-ха-ха!
— Велено являтися на мальдунок.
— Ой матінко небесна!..
— Ось запитав недавно, що таке любов. Набурмосився, присклепив око та як зарегоче... Точнісінько, як ти оце. Химерний мій цісар.
— А ще про що розпитуєш?
— Чи зміниться такса на патріотизм. Він гримнув: "Ти прийшов мені поклонитися?"
— А ще?
— Радився, де роздобути дахівку на хату. Ні мур-мур.
— Хочеш будуватися?
— Батько наказав.
Ревека прикрила віями великі чорні зіниці, помовчала, здається вражена, згодом мовила:
— В добрий час, Прокопику!
— У який-який?
— Та примовка така,— ніяково усміхнулася вона, і від цієї усмішки в мене кров захолола в жилах.— Справді, будуйся.
— Для цього дихаю.
— Треба якось жити.
— Ніби з моїх думок вичитано. Пора псові буду мати.
— А не так?
— Так, Ревеко. Покладу хату, розведу діток і щодень буду товкмачити: "Не суньтесь, бісенята, в політику, бо в'язи поскручую".
— Який ти злий! Хутчіше поправляйся, ліпший станеш.
—-Худого мене кулі минали.
Ревека тугіше стягнула кінці хустки і півголосом спитала:
— З Мариною в гніві?
— Що з воза впало — пропало.
— Так-так...