Люди зі страху - Сторінка 21

Польською, німецькою, французькою мовами.

— Татко перед війною пожертвував бібліотеку на "Просвіту",— сказала Христина, перехопивши мій погляд.— Випустилися — нема що й почитати.

Колись-то Микола сказав, що слово "Просвіта" походить від сполучення "просвітити кишені".

Христина обережно поклала шиття на підвіконня і висунула шухляду в шафці.

— А це ви читали?

Я пересік кімнату, Христина подала мені не товщу за шкільний зшиток книжечку.

— "Зів'яле листя". Тільки й усього, що в нас є. Навіть "Кобзаря" не зберегли. Це видання одинадцятого року, а більше не було.

Я перегорнув кілька сторінок. У Галичині подекуди досі не знають, що Франко помер, А на фронті нас сповістили: "Доктор Ян Франко..."

— Ви любите вірші? — повернувся я до Христини.

Вона закивала, примруживши очі.

— Прочитати?

— Я все знаю напам'ять. Ось послухайте:

Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання...

На її очах виступили сльози. Чи здатні вони запалати вогнем?

— А це. ви пам'ятаєте? — запитав я.

Луги за ланами,

Село між садами,

І мир між хатами,

Спокій над селом,

А люди щасливі,

Брати мов зичливі,

На прадідній ниві

Працюють поспів...

І пісня лунає

Від краю до краю;

Тут пана немає,

Немає рабів!

"Такий енергійний чоловік, як Франко, зумів так багато зробити тому, що думки, які приходили до нього, коли писав прозу, він дарував поезії, а образи, які не вкладалися в поезії, жертвував прозі..."

— Браво! — вигукнула Христина. — Ви зворушливо, неповторно читаєте.

— Пробачте,— сказав я.— Це, очевидно, під впливом вашого декламування.

— Ні-ні!— наполягала вона.— Ви обдарований оратор. Чогось зітхнувши, вона зробила крок до мене, .сперлась боком на шафку, сховавши долоню під пахвою і покривши рукою опуклі груди. Я дав би їй років дев'ятнадцять, якби не ластовиння і невинна веселість обличчя, які робили її молодшою.

— У гімназії я сама писала вірші,— сказала вона, спускаючи очі.— Цікаво, як би ви їх читали?

— Чому не продовжуєте писати?

— Бо... Бо багато "бо". До вісімнадцяти всі, здається, пишуть.

— Я не пробував.

Вона поривчасто простягла руку, мало не торкнувшись моєї. Одну секунду ми дивились одне одному у вічі. І вона збентежено одступила. Я поклав до шухляди книжку і сів на крісло. Христина кволо з широко розплющеними від якогось внутрішнього здивування очима опустилася на диван.

Смеркало. Попрощавшись з Христиною (Грушевич так і не повернувся), я перекинув через плечі мішок і подався на станцію. Ще вранці мені сказали, що поїзд на Львів відходить опівночі. Я пристроївся позаду двох калік-жебраків. Один із них, озирнувшись на мої кроки, замовк, але невдовзі заговорив знову:

— Поверне на весну, я заберуся кудись на хутір, а ти — як хочеш. Виберу собі обговтану молодицю, аби вміла шанувати,— там тепер мужика зі свічкою не знайдеш, — і переживу лиху годину. Щось то мусить змінитися. Тоді повернуся на копальні.

Видко, вони вже давно нерозлучно никають світами, зведені безвихіддям. Бредуть, не заважаючи один одному, але й цінуючи присутність іншого, бо принаймні можна балакати, не побоюючись, що втрачаєш розум.

— Я міг податися на схід. Міг. А італійський? Мало його мені? По щирості, то ніхто не знає, чого хоче. А я знаю одне: хочу жити. Я в полоні їв кору, їв... Ой, душить! —. Вів зупинився, ковтнув вітру роззявленим ротом і, нагнувшись, поспотикався за товаришем.— їв, кажу, в полоні мишей, їв ящірок. Аби вижити. Тепер я хочу...

Він не доказав. Обидва миттю чудернацькою двотулубною істотою шугнули попри мене назад і, поки я оглянувся, пірнули в підворіття. Я перейшов на протилежний бік вулиці і з калатаючим серцем застиг, чекаючи, що буде далі. Але зокіль не було живої душі. Між дахами недолуго стогнав вітер, десь дзеленчала підірвана бляха. Вони недарма повернулись, щось запримітили. Та дивно: вулиця, порожня; Ще перечекавши хвилину, я попростував уперед. У кінці кварталу в груди мені вперся, ошпарюючи лице, морозяний вітер. Вільною рукою я поправив шапку. Раптом, мов із-під землі вставши, мене оточили якісь люди. Я рвонувся туди-назад, та десятки рук потягнули мене вниз.

— Будеш кричати, — заревіли над вухом, — заткнемо ганчіркою пельку.

Я осліп від крижаного холоду, що заповзав в очі.

Під закоптілою стелею горіла плитка, як тарілка, лампа, ритмічно вибухаючи кривавим промінням. Голі стіни, подовбана підлога, надвалена грубка. На зсунутих столах хрипів сотник. Він був такий широкий у плечах, що вони звисали за краї стола. На дебелій шиї ткацьким човником бігав зморщений кадик, мало не досягаючи квадратної неголеної бороди. Я кинув посеред долівки мішок і сів на лаві біля виходу.

— Одразу видно муштровану людину, — сказав приставлений де мене командиром "мисливців" стрілець. — Сотник відпочивають. Тоді я знадвору накину на двері защіпку, а ви... ви можете віддихатися. Адже ви звихалися, як помічник кухаря. .Вперше бачу такого моторного козака.

Вони полювали на молодих хлопців, примушуючи їх "добровольцями" записуватися до стрілецьких загонів 20. Марш в "усуси", недобитий злидарю. Кажуть, розійдися, болячко, бо чиряки йдуть. Ніхто не питав, що ці ясирні добровольці масово здавалися в полон і після тамтешньої лазні повертали зброю проти своїх. Ото наори мілко, посій рідко, то вродить дідько.

20 Українські січові стрільці (УСС) — військові підрозділи, створені в 1914 р. командуванням австро-угорської армії (як і так звані гуцульські легіони). Формувалися в основному з представників західноукраінськоі буржуазії та куркульства і частково обдурених селян Входили до складу австро-угорських військ, були кинуті в бої а, російською Армією. Наприкінці 1918 р., після краху Австро-Угорської імперії, припинили своє існування. Окремі загони УСС стали опорою контрреволюційного уряду ЗУНР, ввійшовши до складу так званої Української Галицької армії. УГА в першій половині 1919 р. вела бої з військами буржуачно-поміщицької Польщі, яка розпочала агресію з метою загарбання Східної Галичини. Внаслідок зради зуярівських правителів УГА в липні 1919 р. відступила на Правобережну Україну, де була використана петлюрівською директорією в боротьбі проти Радянської —влади. Після поразки петлюрівців частина військ УГА, що складалася з вихідців із найбіднішого селянства, на початку 1920 р. перейшла на бік Червоної Армії.

Мисливців важко збити з пантелику. Вони реготали, чуючи, що я родич Повсюди-Завадовича, провадили, підбадьорюючи стусанами. З таким серцем діти знущаються над батьком, який не знав ні себе, ні життя, їх того пнувся навчити, а під старість спився. Вони ходили з карабінами навпереваги, дихали горілкою. (Гордій сказав би: "аж закусити хочеться"), своєю лихістю могли збентежити наймужнішу людину.

— Хто? — ліниво, з хрипотою протягнув сотник. Щось зловісне було в його першому слові. Я знеобачки розв'язав мішок, виклав на хустину шматок солонини, два варених яйця, головку часнику, пару яблук. Він терпляче стежив за мною і все більше кривився. Коли я зупинив очі на ньому, він сів, звісився на руках і вперед ногами стрибнув до мене...

— Хто нині мудріший,— говорив він потім,— важко судити. Нехай це вирішує історія. Відпустити тебе не маю права. Ти родич Повсюди-Завадовича?

Я кивнув.

— Він тебе й може визволити.

— Я напишу листа.

— Але відповідь прийде не швидше як за місяць. А тебе треба чимось годувати. Якщо я скажу: "Прибудь через місяць",— хто за це поручиться?

— Тут є у мене знайомі. Попрошу доктора Костя Грушевича.

Він довго спідлоба дивився на мене. — Глупота — дар божий, але ним не слід зловживати. Приповідка є така. Французька. Я був там у полоні. Грушевич особа ненадійна. Або?.. Нехай буде Грушевич. Тільки, щоб ти не перешкоджав,— він підняв дверцята в підлозі,— опускайся туди.

У льоху темрява, поквапливо зашарудівши чорною мантією історії, прочитала мені довгу, нудну нотацію. Треба сподіватися, неостанню.

VII

Грушевич поручився за мене і безвтішно дав згоду на те, що я склепаю залізний парканець навколо будинку. Я списиками заточував кінці прутів, а думка ліниво кружляла над малозаселеною, але сповненою багатьох несподіванок латочкою дійсності на неозорій ниві життя. Власне кажучи, я все порозкладав на п'ятрини там, у льоху. Але в душі не випогоджувалось. На гадку навивалося то одне, то друге, примушуючи заново все переживати. Мене мучило незрозуміле почуття вини. Отак іноді встаєш після кошмарного сну, який залишає в надрах свідомості гостре відчуття фатальної випадковості і, як дикуна, наводнює тебе страхом перед самим собою. Тоді й не дотямиш, що робити, аби позбутися цього страху, аби накинути гамівну сорочку на своє підсвідоме неупокоєне "я".

І я заново перетасовував карти. Грушевич склався в моїх уявленнях людиною без центра ваги, і його можна сприймати остільки, оскільки він зустрівся в дорозі. Покутський зникав з виднокола. Я вислав продукти поштою. Биковський, якого стрільці називали просто Биком, постать епізодична. Це собака на ретязі дурних потреб, і за неї несе відповідальність велебна система. Микола — весь у тумані прийднів. А Гривастюк, Гордій, Молотковський? Може, вони й мають рацію. Марина? Вона не може собі простити. Хто знає, хто знає?..

До мене співчутливо, аж зворушливо ставиться Христина. Якось у ту хвилину, коли серце напливною хвилею огортає відчай і коли він настільки сильний, що його яріння передається іншим, вона ніжно доторкнулась пальцями до моєї скроні:

— Сивизна...

— Так?

— Її не було, коли ти приїхав.

— Була.

— Ні, — заперечила. — Ні. Ти недооцінюєш дівочої спостережливості.

"Якщо від неприємностей не можеш ухилитися, то навіщо уникати ласки? — подумав я. — Правда, в ній щось хворобливе, але де шукати чистого і святого".

...Троє хлопців із синяками під очима проводжали мене з комендатури заздрісними поглядами. "Вибачення не прошу,—сказав Биковський, виходячи за мною в коридор, — бо такий уже час. Не смій нікому розповідати. Ясно? Ну, то з богом, Парасю", У підвалі я трохи чув, що говорилося зверху. "Ви потрібні Україні. Ви станете її військовою будучиною". — "Я ж вам казав, що в мене троє дітей, а жінка вмерла від тифу". — "Час вимагає від нас жертв,— не слухав Биковський.