Люди зі страху - Сторінка 9

- Андріяшик Роман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Коли я оглядаюсь, Гафійка лупає повіками, ніби не сподівалась мене узріти. У неї гарні виразні очі, тонкі чорні брови, вигнуті, як зіклепані коси, невисоке, але світле чоло, губи припухлі, ніс точений, з маленькими рухливими ніздрями. Вилита мати. Катерина, мов старша Гафійчина сестра, тільки з тоншими, зцілованими жіночою жагою губами, з такими ж чистими, полискуючими, як свіжоочищені каштани, очима, але підведені вони таємничими темно-зеленими смужечками.

Уплекані вороні біжать підтюпцем, шарпають наввипередки, ніби в Заліссі їх збираються почастувати цукром. Порість інею на мордах поволі розтає. На думку мені спадають Левадишині слова: "Досі од чужих брали гамани, не біда від своїх набрати. Все-таки легше пробачити. Мама, коли б'є, підкладає долоню. Не те що мачуха". Ну-ну!

— Гай-гай, — ніби підслухавши мене, каже Гривастюк. Тож маємо в Галичині свою рідну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго... Тю! Посторонок зіскочив. Тпру-у-у, чорти на вас!

"Атож рідна для тебе, жмикруте,— подумав я.— Як рідною була для твого батечка-товстосума магнатська Австро-Угорська імперія. А з'явиться тут який-небудь "орден визволителів", ти притьмом побіжиш назустріч з короваєм й лизатимеш чужинецькі сідниці".

Я заклав на орчик петлю, пробігсяза саньми, щоб розігріти ноги. Коли я знову сів, Гривастюк не повертався до початої теми. Мені чогось встрелило в голову, що завжди після лихоліть люди намагалися оточити себе стилізованими предметами легких форм. Звичайна людина таким способом прагне звільнитися від намулу, що осів у душі, од згадок про трагічні безумства. Це, мабуть, природно. Якщо смаки диктувалися, то на протилежному полюсі скупчувалися уподобання, які повинні їх заперечити. Фатальну помилку роблять владики, які не підтримують цього процесу оновлення, а ще більшу — коли гальмують його.

Почалося Залісся. Облуплене, вилиняле, розкидане на косогорах містечко. На вулицях гамірно, товпляться в квітчастих шалях, капелюхах, мазепинках, баранкових і заячих шапках, над усім — рик дзвонів, галас дітиськ, прапори. Очевидно, свято таким і повинно бути, то навіщо його ганити чи ввалити. Та й інше: люди палкі до видовищ і не особливо розбираються у їх мотивах. Притому десь з початку віку хвалять речі, аби вони швидше спротивилися, і огуджують, щоб довше викликати жаль.

Гривастюк пробився на торговицю, запровадив коней на вільне місце біля старої каплички, причепивши до дишла опалку з ячменем. Я тим часом укрив коней верітками. Покинувши сани на війтиху, ми рушили до середмістя. Площа завивала тисячами голосів. На балкончику одної з кам'яниць у паперових квітах, килимах і прапорах заплуталося кілька вичічканих верховодів. Якийсь низенький, з масивною, підпертою метеликом бородою щось вигукував і розмахував руками, а натовп відповідав йому оваціями. Гривастюка взяла нетерплячка.

— А що, може, нам до стіни дістатися? — вже втрете питав він. Я вдавав, що не чую, а Гафійка справді його не слухала, роззявивши ротика на промовця.—То я, мабуть, піду. Онде й знайомий війт з Кадубівки.

Ми залишилися в гущавині. Гривастюк, виважуючи тих, що стояли попереду, посунув у напрямі до балкончика, де стояли в зелених капелюхах війти з сусідніх з Колобродами сіл.

Людей прибувало, задні напирали на передніх, на площі вже не було де голці впасти. Пахло нафталіном з турецьких хустин, міром з чобіт, смаженою цибулею з волосся, прілим духом залежаної шкури кожухів і потом. У боки впиралися вузлики, з примерзлим хлібом і коржами, в кишенях потріскували зернята з гарбузів, яких понабирали для розваги в дорозі.

— На Україні,— долинув голос промовця,— найбільші визвольні здвиги відбувалися тоді, коли народ відстоював свої релігійні ідеали, свою віру...

— А що таке ідеал?—пошепки запитала Гафійка.

— Хліб,— відказав я голосно, і всі зокола повернулися до нас обличчями.— Він пояснює, чому ми називаємо хліб святим.

— А села довкола голодують, людей викошують тиф і дизентерія...

Наші сусіди згідливе закивали головами. Для цих людей не мало особливого значення те, до чого веде свою бесіду чоловік з чорним метеликом. Вони поз'їжджалися з надією вчути два-три слова, які становили зміст їхнього життя, знайти в них підкріплення своїм одвічним думкам. А релігія? Релігія — це крівця, вироблена в клунку вічного страху й злидоти. Скільки про неї не балакай, ти людям нічого не додаси до того, в що вони вірять. Інша справа, якби чоловічок з метеликом спробував посягнути на те, у що вони вірять, Тоді протест розростався б на кожній бруньці несправедливості. Невпору забрати в людей бога — це зробити їх релігійними бандитами, і не важливо, явними чи підпільними. Але чоловік з метеликом з великого розуму звертався до їхніх релігійних почуттів, і його слухали з єдиною надією: а може, він все-таки щось скаже.

Нас здушили. Гафійка повисла в юрбі боком до мене, метляла внизу ногами, не досягаючи землі. Я ледве видер з кишені руку і сперся на чиїсь плечі. Гафійчині щоки пашіли рум'янцем. Вдихаючи запах її кіс, я обливався потом. У глибині натовпу хтось заверещав.

— Чого ми сюди забилися? — пошкодувала Гафійка.

— Клич ангелів, аби нас звідси висмикнули,— сказав я. — О, прочитаю за це таткові молитву,—ледве прошепотіла вона пересохлими губами.— Пити хочеться.

— І мені.

— Довго він ще буде казати казання?

— Ось зараз священик помахає над головами кропилом і почнуть розходитись.

Спереду кілька рядів опустилися на коліна. Увесь шарваок відхлинув назад, почалась давка, заголосила жінки і діти.

— Божечку! — йойкнула Гафійка.— Кості переламають! Вона обома руками відштовхувала огрядну молодицю в гаптованому заполоччю кожусі, лементувала: "Ой, звихнуть! О боже, порвуть усе на мені! Ой, розривають!" І закричала з такою силою, що, мені здається, і Гривастюк під балконом не міг її не почути.

Побачивши сум'яття, священик застиг над натовпом з піднятою кропильницею, на балконі занепокоїлися і щось вигукували. Я потягнув Гафійку за руку і п'ядь за п'яддю став проштовхуватись до підворіття. За нами рушило кілька хлопців. Підпираючи нас, вони витиснули мене в підворіття і майже на руках винесли Гафійку.

— Дикуни! — обурювався один з парубків.— Нашим людям лише в лісі сидіти. Ади, що з кожуха зробили,— показував він на розпанахану полу і червонів од злості.— Гарапниками їх треба вчити, сволота темна, громада коростяна!

На баранковій шапці парубка між сріблястими кучериками заплутався новенький, сяючий золотом тризубець. Дерево життя...

— А ти чого сльозу пустила? — звернувся парубок до Гафїйки і, зустрівшись поглядом з товаришем, додав:— Нічого дівиця, га? Очі як глиці прошивають.

— Облиш,— сказав його товариш.— Бачиш з ким? На ковнірі ще сліди од відзнак. Добре зшита шинелька...

Ми вибралися на безлюдну вуличку по другий бік будинку, за яким мітингували. У кінці вулички голими коминами настовбурчився в холодне небо незакінчений Народний дім.

— Тобі погано?

— Ганьба, а не фестин. Гафійчине лице вкрилося червоними плямами. Вона глянула вздовж порожньої вулиці і заклопотано, збудженим голосом попросила:

— Тікаймо звідси, Прокопе. Вони зараз сюди виваляться.

— Не бійся,— почав я заспокоювати її.— Ось пройдемо біля народного дому до ґуральні, а там уже околиця.

— Я пити хочу.

— Там же й нап'ємося. Вона вп'ялася рукою в мій рукав і задріботіла високими черевиками по бруківці.

Перед війною у Заліссі встановили водопровід і завбачливо позавалювали криниці. Тепер водогін не працює, і люди хтозна-як перебиваються. Метрів за п'ятсот від ґуральні біля перекошеної мазанки був журавель. Я витяг відро води. Гафійка вже заспокоїлась, але очі ще червоніли від сліз.

— Спочатку ви,— скривила вона обличчя в усмішку.

— Тоді знатимеш, що я думаю? — Я розсміявся.— Ой, нецікаві ж мої думки, Гафійко.

— Не набалакуйте на себе.— Вона густо зашарілась і відступила від криниці.— Пийте.

Вода була гіркувата і тепла. Обережно нахиливши відро, Гафійка вимушено посміхнулась своєму відображенню. І в цьому був якийсь забобонний зміст.

— Як парує!..

— Зате чиста.

— А тепер на торговицю? — звела вона очі.

— Не знаю.

— Лиш не туди,— показала Гафійка на місто.

— Тоді, поки вляжеться, сходімо на цвинтар. Я ще не був на батьковій могилі.

Кладовище в Заліссі над Дністром, на грудях схожої на перевернутий човен гори, яку з трьох боків омиває, широко розлившись по долині, ріка. Сюди вела глибоко прорізана в суглинні дорога, така розбита і покручена, ніби спеціально була замовлена небом, щоб сюди ніхто, крім похоронної карети з священиком і мерцем, не міг дістатися. Але й слідів карети з осені не залишилось. Мабуть, вона за старістю більше не служить людям, і труну з покійником за сільським звичаєм несуть до могили.

Ще здалека я побачив високий білий хрест над скопищем пам'ятників. На нього й Гафійка дивилась.

— Бачите? Ми були на похороні.

Я мовчки торкнувся її плеча.

На могилі росла вишенька. Весною, може, й зацвіте. Ми сіли на лавочці. Я бачив батька крізь темну товщу землі в тій же позі, в якій він мені привиджувався,— мовчазного, засмученого, і сковано-зібраного, мов перед ударом. Якби ж я застав його! Може, поклав би він на плече свою важку руку, суворо, ніби відчіпне, дав би якесь напучення, посміхнувся б, ховаючи батьківське занепокоєння, і, на якомусь слові, на якійсь незабутній інтонації урвавши самого себе, сором'язливо пригорнув до грудей. Наскільки легше було б, наскільки більше було б упевненості, наскільки зрозумілішим стало б життя!

В одному міфі говориться, що колись в Америці жили племена із сумною долею-прокляттям: вони будували свої міста з країв терену, який їм подобався, до середини. Коли не ставало місця для жител і населення не могло поміститися в місті, його покидали і будували нове місто, перекочувавши на ширший простір і знову оточивши себе лиховісним колом. Звідки впав цей аркан на людську свідомість? Либонь, предки в такий спосіб пристосовувалися до певних умов, а можливо, в центрах поселень береглися святині, які захищали од ворогів. Потім святині звиродніли, історична доцільність цих методів будівництва міст згубилась у глибині сторіч, а вся цивілізація зосталась приреченою на те, щоб загинути від протиріччя із здоровим глуздом.

Чи й ми отак — кожен зосібно і всі разом у цій нещасній закутині — не оточуємо себе колом прокляття, називаючи його надією, і намагаємося примиритися із своїм жалюгідним становищем, кров'ю і потом скроплюючи рідну землю заради чужих інтересів, щоб потім покинути її, перебравшись на місця несправджених сподівань.