Лихо давнє й сьогочасне - Сторінка 12

Та нікому то так не далося взнаки, як одрадянам. Кругом села — оскільки оком не скинь — панські лани та луки; став, що з нього за кріпацтва ніхто не боронив води брати та скотину напувати, одійшов до панського садка, його тепер валом обнесли, од села одгородили — водопою нема; колодязі господарські та й то де-не-де. Прийшлось одрадянам хоч пропадати! Кожна курка, гуска оплачена й переплачена за ту потраву; свиней на прикорнях держали, скотину зовсім звели.

— Навіщо та скотина, коли за неї тільки плати, а робити нею нічого та й ні на чому? — казали одрадяни й жалкували, що послухалися наговору про «слушний час» та відкинулися від наділів.

Тепер би й назад, та не можна. Добивалися Одрадівщину хоча в оренду взяти, давали паничеві дорожчу плату, ніж жид давав, та панич не схотів. Він із заграниці вправителя-німця прислав, а німець і ровами обкопався, й огорожею одгородився. Одрадяни все далі та далі нищіли-пустошилися: тини осувалися — нічим їх городити, хати старіли-кривилися — нічим полагодити, оселі дірчавіли, осувалися… То старці немічні жили, а не колись заможні хазяїни господарювали. Тільки й надії, що на заробіток у того ж таки німця. А чи багато ж то в нього заробиш? Він про те тільки й дбає, як би найменшу плату дати; він про те тільки й мислить, як би без людей обійтись… Усе якісь новини заводить, машини виписує.

От і сього року: вповали та розкладали одрадяни на жнива. У панича такі жито та пшениця поросли густі та високі — благодать божа! Буде паничеві, та достанеться й женцям. Одрадяни вже лічили, скільки то заробітку спаде на їх долю, що треба зоставити на харч, а що — продати. Нікого не заманювала думка на вільні степи, на далекі сторони. Чого його з місця зриватися та втрачатися, коли тут і на нашу долю буде?.. Сиділи одрадяни по своїх хатах та дожидалися, коли їх покличуть на жнива.

От уже й пора наставала. З других економій приїздили рядчики наймати одрадян, давали плату немалу.

— Чого нам забиваться? У нас жнива під носом! — одкинулись одрадяни.

Ждуть-пождуть, а їх все-таки на жнива не кличуть. Коли се дивляться — торохтить шляхом з города через село якась машина, блищать на сонці її залізні зуб’я та снасті, червоніють викрашені бильця, колеса; сама низька, розкарякувата.

— Що то? — питаються одрадяни вожчиків.

— Хіба не бачите? Машина! — одказують ті.

— Бачимо, що машина. То яка?

— Хліб жати.

У одрадян кольнуло в серце.

— Як се — хліб жати? Що се ви? Хіба є така машина?

— А кат його знає! Видно, що є; бачте ж — веземо!

Одрадяни вірили й не вірили… Вони зроду-звіку не чули, щоб машинами можна було хліб жати. Коли скрут та невправка — кинеш серп, за косу візьмешся, а щоб машиною?..

— Та то нас дурять, щоб ціну збити! — втішали старі люди.

— А лихий знає тих німців! Може, вони на нашу погибель і таку машину вигадали. Бачте — торік же привезли молотилку, — толкувались молодші.

Тая чутка збентежила все село… А що, як справді? І тут не стали, і в других втеряли… Що ж прийдеться зимою кусати?

Надвечір у село прийшов прикажчик до машини хлопців наймати.

— По два семигривеники в день — хто стає?

— Тю-тю! Ви подуріли!.. Як се можна по два семигривеники на жнива ставати? Малий, бач, день — його і в рубля не вбереш, а вони — по два семигривеники!

— Більше не велено давати. Та се не на жнива, се до машини.

— А багато до неї треба?

— Нащо багато? Всього трьох чоловіка та в’язальників з десяток.

— Та що се ви — подуріли? Таку силу поля тринадцятьма душами підняти?

— То не наше діло: нам так велено. Хочете — йдіть, а. не хочете —— з другого села візьмемо.

— Беріть! Управляйтесь!

Одрадяни одкинулися, думаючи, що то німецькі крутні, щоб ціну збивати.

— Нехай собі з другого села беруть, а ми подивимося та підождемо. Більше ждали! Ще буде так, що німець сам до нас прийде кланятись…

Підождали одрадяни до вечора — не йде німець та й посланців не засилає. На ранок вони побачили, що посланці верхами кинулися з двору в різні сторони.

— Поїхали дурнів шукати! їдьте! — сміються одрадяни.

Той день призначався задля зажону. Отже через те, що одрадяни не схотіли до машини ставати, зажону не було. Німець бігав по двору, гукав, лаявся, а одрадяни, слухаючи те через яр, реготалися.

— Чи бач, яка його гарячка б’є? Аж піна з рота скаче!

— Ми-то тепер регочемо, а чи не доведеться нам на кутні зареготатись, як німець справді машиною весь хліб підніме? — спитав хтось.

— Та то дурять нас! Не вір! — забили баки неймовірному.

Того ж таки вечора йшло через село дванадцять чужих парубків і допитувалися шляху до економії.

— Навіщо вам економія?

— До машини найнято— хліб жати.

Одрадяни похнюпилися. Цілу ніч вони погано спали, а на ранок, ще до сонця, піднялися й якось боязко позирали на панський двір.

Аж ось почало й сонце зіходити, з двору донісся гомін. Незабаром виїхала звідти парою кіньми машина й подалася на поле; за нею йшло дванадцять парубків, німець, прикажчик.