Лихо давнє й сьогочасне - Сторінка 19

Тоді саме німець гукнув по селу:

— Хто хоче хліба до нового врожаю позичити або за одробіток взяти, йди до двору!

Як та галич, налинули одрадяни у двір, до комір, з мішками та лантухами. А там уже Марина стояла та ключами побрязкувала:

— Бачте, добрі люди! Чула я, що ви мене кленете та проклинаєте… А за віщо? Що ж мені було робити, коли панич не хотів вам землі віддати? Чим, каже, вони будуть платити, коли їм і самим їсти нічого?.. Хіба не правда то? А ви кленете!.. Та, сількісь! Я злого не пам’ятаю і от вам ще в пригоді стала. Якби я не вговорила Карла Карловича вам хлібом допомогти, з голоду б усі пропали! — стріла вона одрадян з докором.

— Та то лихі наші вороги отаке на нас наклепали! Щоб ми та вас? Щоб ми та вам?.. Та хай бог боронить! — кланяючись, белькотали одрадянм.

Марина, вдягнена в криту сукном кожушанку, зап’ята товстим шерстяним платком, у добрих юхтових чоботях, не дослухалася, що їй казали люди; вона, як та дзига, крутилася, наказувала робочим, щоб, вигрібаючії із засіків борошно, не дуже мірки вивершували й насипали в підставлені людьми мішки та лантухи. Вона лічила, скільки кому всипано, а німець тута ж сидів за невеличким столиком та записував.

Вернулися одрадяни додому з повними мішками за плечима, раді та веселі. Жінки кинулись до мішків борошно обдивлятись.

— Чого ж се воно чорне? Пополам із землею? — питали жінки.

— Де там земля? То воно трохи з горілим, бач же, й димом припахає.. Спасибі й за се! — дякували чоловіки.

Вчинили те борошно, хліба наробили, спекли… То не хліб білий з борошна, то кізяк чорний з попелу та гарі!.. А проте, смакуючи, їли та дякували Марині.

— За що ви їй дякуєте? — питали жінки. — Воно ж треба за се горіле колись добрим віддавати.

— Коли-то буде та віддача? А вона тепер запомогла! — одказували чоловіки.

А Марина того ж таки вечора, наливаючи чай німцеві, казала:

— Бач, якби не я, то ви б і не догадалися горіле в діло пустити! А тепер, як літа діждемо, назад добрим вернемо.

— Бо твой мужик — дурак! — одказав німець, заїдаючи солодкий чай пухкою з маслом булкою.

Через тиждень після сього несподівано вернувся в Одраду дід Улас. Старий та немічний, він ледве волочив ноги, опираючись на довгу гирлигу. Обличчя в нього було сухе, як кістка, жовте — аж чорне, борода рідка, як молоко — біла, одні густі брови чорніли, настовбурчившись над запалими очима.

— То смерть іде! смерть прийшла! — гукали хлоп’ята, тікаючи врозтіч від діда Уласа, як він ковиляв через село до своєї хати.

Не веселим привітом, не теплом та радістю стріла Уласа його хата; вона дихнула на нього холодом пустки; забитими дверима та чорними дірками замість шибок примушувала його повертати назад.

— От ти й знай! — промовив Улас, поглянувши на хату. — Пустує… Та, здається ж, вона? Здається, я не помилився? Де ж Марина ділася? Невже й її довелося пережити?

Дід Улас почвалав довідатися про Марину до зборні. Там він дізнався, що Марина тепер угору пішла, панією стала. Люди йому розказали все про Марину: і як вона своїх обійшла, як дочки не пожаліла, як тепер людей наділяє горілим хлібом.

— На, дідусю, сам розкоштуй, що нам доводиться їсти! — казали йому одрадяни, тикаючи Уласові шматок хліба, сухий та чорний, як кізяк.

Дід Улас узяв шматок хліба, мовчки подивився на нього й сховав за пазуху.

Переночувавши в зборні, він на другий день подибав у двір провідати про Марину.

Марина спершу не хотіла до його вийти; думала — за милостинею старець приплентався.

— Одріжте шматок хліба та винесіть йому! — порядкувала Марина.

Слуга вернулася з шматком назад і повідала господарці, що дід не за милостинею прийшов, а хоче бачитися з самою господинею.

Нехотя вийшла до його Марина.

— Чого тобі треба, діду?

— Не пізнаєш мене? — міряючи очима, спитався Улас.

— Господь тебе знає, хто ти. Багато вас швендяє тепер! — неласкаве одказала Марина.

— Може, й багато; чув я — голодом господь карає… А, певно, в тебе був один тільки дід Улас? Пам’ятаєш його?..

— То ти будеш дід Улас? Пам’ятаю, — як же не пам’ятати? Колись мені в великій пригоді став… Чого ж тобі, діду, треба?

— Чого треба, питаєш? Тебе бачити… на тебе подивитись. Бач, ти тепер не та стала, що була колись. Пам’ятаєш, як дід Улас переховував тебе від лиха?..

— То давно було! — якось вихопилось у Марини.

— Давно, кажеш? А тепер? — спитав дід Улас, пильно дивлячись на Марину.

— Що ж тобі тепер треба від мене? Може, їсти хочеш, то йди до хати — нагодую.

Дід увесь затрусився, голова й борода ходором заходили, а очі з-під настовбурчених брів, як вугілля, запалали.

— Марино, Марино! — замовив він старечим охриплим голосом. — Не їсти я прийшов у тебе прохати… І без тебе нагодувало мене лихо так, що вже Їсти не хочу… Я прийшов довідатися, чи правда все те, про що люди кажуть?

— Що ж вони про мене кажуть? — граючи очима, спитала Марина.

— Недобре кажуть, Марино!.. Як тебе колись лихо спіткало, вони тебе приберегли й не дали лихові тебе посісти, а як їх прикрутило голодне лихо, то що ти з ними вчинила? Якого хліба даєш їм у позику? Ось на, подивись! — і він витяг з-за пазухи той шматок хліба, щд сховав учора.

— Коли їм не згодне брати трохи присмаженого, то хто ж їх до того силує? — байдуже спитала Марина.

— Голод, Марино, голод! — глухо бубонить дід Улас.

— А мене хто чим годував, як я з голоду пухла? їм тепер вадить трохи присмажена пашня, а того, небійсь, не хотять знати, що якби не я, то й такої б не було. Годі про дурне, діду, базікати, даремно часу гаяти! — одказала, повертаючись, Марина.

— Дурне, кажеш? — спитався дід. — А щоб же ти була давно здуріла, клята! — гупнувши в землю гирлигою, скрикнув дід.

Марина, мов її що шпигонуло, випросталася й гордо позирнула на діда.

— Чи в тебе, діду, усі дома? — покрутивши в себе пальцем над лобом, призро спитала його. — Чого ти прийшов до мене? Лаятися? То йди собі заздалегідь, бо, тільки пам’ятаючи давнє, я не велю тобі в три шиї дати!..

Дід Улас увесь затіпався, хотів плюнути Марині в вічі, та від немочі тільки в землю плюнув, кинув геть від себе шматок хліба, що показував Марині, й повернув з двору.

Він пішов знов до зборні та як ліг відпочивати, то вже більше й не підводився. Сторож розказував, що всю ніченьку він бубонів із собою. Все кликав Марину, то корив її, то вговорював покаятися.

— Марино, Марино, — гукав він, витріщившись у сволок очима, — кажеш, що пам’ятаєш давнє лихо?… Правда, що й то лихо було — тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те, давнє лихо не різнило людей, не розводило їх в різні, сторони, не примушувало забувати своїх, навчило дер? жатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо — то справжнє лихо! — метаючись на всі боки, вигукував дід Улас.

На ранок він затих, а об обідній годині й на той світ переставився. Як обмивали тіло, то знайшли в діда на шиї гаманець, а в гаманці дві сотні грошей та якусь бомагу.

Паламар, читаючи по складах ту бомагу, повідав одрадянам, що дід Улас одписує Марині свій огород і дві сотні грошей, аби тільки вона приберегла його на старість та поховала.

— А тепер же як бути? — спитався хтось, як паламар їй скінчив читати бомагу, уперед виступив сам староста.

— Дай сюди бомагу! — сказав він паламареві, взяв у руки, підійшов до печі, що топилася на той час, і кинув бомагу в огонь. Вона зразу спалахнула й незабаром покрилася білим попелом.

— Отак бути! — сказав староста. — Діда Уласа як слід поховаємо, а що від його грошей зостанеться — на церкву дамо, щоб поминали його праведну душу, а огород в обчеське піде.

1897