Майбутні шахтарі - Сторінка 5

- Хвильовий Микола -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Увечері вони ходили до загодовні: він, Супрун і той же Груша (Швидкого знову не було). У загодовні розмовляли з шахтарями, що з ними їх знайомив Груша. Бачили багато химерного. Все на них справляло сильне враження: і шахтарські каски, і чорні полотняні костюми, напівфантастичні вогники в лампочках. І тоді було радісно, було й тривожно: радісно було, що і вони за кілька день стануть такими ж героями, як ці чорні люди, яких вони з такою цікавістю оглядають, тривожно було тому, що попереду ще залишилась незнайома, мало не таємнича шахта, про яку вони чули так багато чудесного і яка все-таки трошки лякала.

Заснув Чапчик дуже пізно: мислі довго не давали спокою голові. Снився йому дуже химерний сон. Снилося йому, нібито йде він якимсь темним глухим коридором, а назустріч йому біжать ліхтарики. І ліхтарики нібито не ліхтарики, а якісь живі істоти. Чапчик намагається ухилитись і ніяк не може цього зробити: підбіжить ліхтарик, блисне йому в око — й зник!

«Що це таке? — думав Чапчик. — Чого вони хочуть від мене?»

І тоді ж він раптом відчув, що його хтось ззаду схопив за плечі. Він здригнув і повернувся. І баче він перед собою якесь надзвичайно страшне обличчя. Обличчя з ненавистю дивиться на нього й скалить зуби. Охоплений жахом, Чапчик намагається пригадати, чиє це обличчя. Він напружує всі свої розумові сили, але даремно: він все-таки не здібний пригадати…

Та він не може й вирватись: таємнича істота міцно тримає його в своїх руках.

«Пропав», — подумав Чапчик і тут же раптово згадав, чиє це обличчя: так, це обличчя Швидкого! Охоплений ще більшим жахом, Чапчик скрикнув.

IV

— Чого ти кричиш? — почув селюк біля себе досить ласкавий голос і, так би мовити, з зовсім іншої опери. — Кошмар душив, чи що?

Чапчик розплющив очі. Біля селюкового ліжка стояв Швидкий і дивився на нього дуже доброзичливими очима. Він дивився такими очима, що Чапчикові навіть не вірилось, що це саме той в’їдливий комсомолець, який цілу дорогу не давав йому спокою. І в усякому разі реальний Швидкий нічого не мав спільного з тією потворою, котру він бачив уві сні. Тут же був і Супрун: він тримав у руках мило й, перекинувши через плече рушника, готувався йти до вмивальника. На двох койках спали шахтарі — вони, мабуть, допіру прийшли з роботи.

— Чого ж ти мовчиш? — сказав Швидкий. — Кошмар, питаю, душив, чи що?

— Сон приснився страшний! — відповів Чапчик і звернувся до Супруна. — Хіба вже пізно?

— Ні, не дуже, — йдучи сказав Супрун. — Приходили від завшахти: зараз поліземо. Одягайсь!

Чапчикові знову йокнуло під серцем — і радісно, і тривожно. Та й справді: від першого іспиту залежить багато. Чапчик кинувся вдягатись.

— В тебе ніяких крапель нема від зубів? — звернувся до нього тим же ласкавим голосом Швидкий. — Страшенно зуб болить! — і взявся рукою за щоку.

— Де ж вони в мене візьмуться? — сказав здивовано Чапчик і подивився на Швидкого.

Химерний сон і особливо Супрунова інформація, що вони зараз полізуть у шахту, — все це на деякий час паралізувало його здібність спостерігати, і він не бачив, що навкруги його робиться. Тепер Чапчик побачив, що у вікно зазирає вогняна куля ранкового сонця, і побачив, що Швидкий і справді зовсім перетворився. Це вже не був самовпевнений юнак, яким його досі знав селюк, — це вже був дуже симпатичний хлопець, яким його Чапчик навіть не уявляв. Швидкий посміхався милою й надзвичайно симпатичною посмішкою.

«Що це з ним раптом трапилося? — подумав Чапчик. — А втім, хіба не все їдно? Лиш би він був завжди такий!»

Чапчикові навіть захотілося підійти до Швидкого, потиснути йому руку й попрохати пробачення… За що? Та хоч за те, що він колись гнівався на нього! Хіба він мав право гніватись на такого, по суті, доброго товариша? Він просто не знав Швидкого!

— А хіба дуже болить зуб? — спитав він. — Може, тоді ти не підеш з нами, залишишся?

— Зуб болить дуже, — сказав Швидкий. — Але чого ж я буду залишатись? Все їдно колись прийдеться йти, та й завшахти може щось подумати.

— Що ти говориш! Завшахти? — мало не скрикнув селюк. — Будь певний, ми з ним поговоримо, і він нам повірить.

— Не буде діла. З цим бюрократом важко говорити! — відказав Швидкий.

Завшахти — бюрократ? Ця лагідна, гостинна й товариська людина? Чапчик нічого не розуміє. Може, товариш говорить про когось іншого?.. Про нього? Коли про нього, то дивно! Чапчик усе-таки думає, що товариш помиляється… Він також помиляється, як він помилявся в нім. Швидкий не погоджкється? Шкода! Він дуже щкодує, що перетвореного Швидкого не можна переконати, що завшахти такий же милий, як сьогодні і він, Швидкий!

Чапчик взяв рушника і все-таки цілком задоволений пішов до вмивальника. Йому було дуже приємно, що на його серці нема вже ніякої образи і єсть тільки маленька й радісна тривога.

За якийсь час Чапчик, Супрун і Швидкий ішли з завшахти до лазні. Там вони попереодягалися в нові полотняні костюми, в старенькі чоботи й тверді каски. Там вони дістали й лампочки. Якось тривожно й радісно було відчувати себе в цих костюмах і почувати в руках химерний вогник.