Маленький горбань - Сторінка 5

Павлик прокинувся од ранкового сонечка, що заграло йому на видочку цілим снопом золотистого, сіяючого проміння.

Він повернув голову до вікна й посміхнувся.

— Ні, брат, то дурне!.. — почув Павлик із сіней якісь тупотняву й вовтузіння. — Од діда, паливодо, не вирвешся!.. Іди, не опирайся, а то за вуха втягну!

Павлик дивився на двері широко розплющеними очима й нічого не розумів. Озирнувсь по хаті — нікого не було.

Одчинилися з грюкотом двері, й дід Антип уніс на оберемку зляканого на смерть Захарка: хлопець борсався й дриґав босими ногами в повітрі.

Здивований і зляканий несподіванкою, Павлик підвівся й сів на ліжку.

— Встав, сину? — питав дід, щільно причиняючи за собою двері, щоб Захарко не чкурнув часом. — Ось, маєш… Насилу знайшов поганця! На стайні в солому зарився. Спасибі, хлопці сказали. Ну, тепер розбишако, начувайся! Ми тобі дамо з Павликом.

Старий вхопив хлопця за плечі й підвів до ліжка.

— Бий, Павлику, бий його, паршивця, щоб не був таким уредним.

Павлик заховав під рядно руки й злякано дивився на Захарка.

— Не хочеш?.. Бий…

— Я не бу-у-уду більш!.. — ревів бугаєм злочинець.

— Е, брат, то дурне! Хе… він не буде! Ще б пак! Авжеж не будеш, бо ось як вишпаримо тебе з Павликом, то й десятому закажеш… А в мене, хлопче, ремінь до-о-об-рий…

Дід пустив Захарка й почав шукати свого шахтарського пояса з доброї сириці.

— Де ж це він дівся? — клопотався дід.

Захарко притулився до стіни в кутку й вив:

— Я не бу-у-уду…

У Павлика забриніли на віях сльози.

— Дідусю… ді… ді… дусю… він більш не буде, — промовив хлопець, ладний заплакати.

— Хто? — обурився дід. — Він не буде? Так, так, пойми йому віри. Він удруге й голову тобі провалить, на смерть заб’є… Та де він закинувся!.. Наче ж отут учора клав…

— И-и! — вив Захарко. — Я не бу-у-уду…

— Ага, ось! — зрадів дід, знайшовши нарешті те, чого шукав. — Ану, йди тепер сюди, паливодо, я тебе провчу…

— Не бу-у-уду! ой не буду!..

Павлик хутко скотився з ліжка й, плачучи, підбіг до діда.

— Він… він не буде! Дідусю, ріднесенький… він… він… Павлик захлипав.

— Оттакої! — розвів руками здивований дід. — То це й ти плачеш?

— Він не буде, — говорив Павлик, утираючи сльози.

— Та як же тепер буде? — хвилювався старий. — То це, виходить, подарувати йому? Хороше діло! Він тобі й голову каменюкою просадить, а його за це по голівці?..

— Він не той… Авжеж, Захарку, ти не будеш більше битись? — хапався Павлик, щоб дід часом не встиг виконати своєї погрози.

— Я не буду, — почав заспокоюватись потроху Захарко: він бачив, що справа повертається йому на руку.

— Ми, дідусю, трохи пограємося із Захарком, — защебетав Павлик, помітивши, що дідусь уже вагається. — Пограємося, Захарку?..

— Оце дак так! — обурився старий, але не хотів журити онука й одійшов од хлопця. — Ну, та стривай… Це тобі так не минеться! Піду, нехай хоч мати тебе той… Ач, яким вовком дивиться!

Дід вийшов і защіпнув за собою двері.

— Давай, Захарку, в крем’яхи, — упадав коло хлопця Павлик. — Ось у мене є… га-а-арні…

Захаркові не хотілося, бо крем’яхи він уважав дівчачою грою, але не хотілося й прикрості зробити Павликові, що так ласкаво й запобігливо припрохував його.

— Давай, — згодився він і, зітхнувши, глянув на відчинене вікно.

Коли дід Антип з Явдохою, Захарковою матінкою, прийшли до хати, то, здивовані, зупинилися на порозі. Захарко з Павликом сиділи обойко долі й, сміючись весело, любенько грались у крем’яхи.

— Дідусю, — весело гукнув Павлик, побачивши старого, — він… Захарко зовсім не сердитий… він гарний… Ми тепер часто гратимемося з ним.

А! а! ну, що ти йому скажеш? — ляснув дід з обурення об поли руками. — Його вишпарити слід… А він… га?.. Ну, щастя маєш? — посварився дід на Захарка пальцем, а тітка Явдоха ласкаво сміялась крізь сльози.