Мальви (Яничари) - Сторінка 11

А куди ділось найсвятіше почуття турка — любов до своєї батьківщини? Хюсам добре пам’ятає колишні походи Сулеймана Пишного, коли кожний здоровий мужчина кидав сім’ю і хату, брав зброю і йшов на війну, не питаючи про платню. Тепер же ніхто не піде воювати, поки не пошпурять мішка з дукатами. Адже коли сини забувають про матір, то вмирає вона, жебрачачи, перед сусідськими порогами…

А ти, Нафісо, плачеш, що нерідний син забув про тебе…

Десь під ранок заснув Хюсам у своїй підвальній. майстерні, не знаючи, що діється по той бік Босфору. Нафіса розбудила старого аж понад вечір. Саме повернулася з міста. Була стривожена, настирливо термосила Хюсама за плече.

— Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш і нічого не знаєш. Цієї ночі помер султан Амурат…

— Аллах акбар [46], — схопився Хюсам. — Як, чому помер Амурат?

— Подейкують, що яничари отруїли. На банкеті.

— Прокляття… А хто ж, хто… — старий раптом схопився за бороду, поманив пальцем дружину до себе. — Слухай, я добре знаю… О, я знаю, що є такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли він узяв Кафу… Слухай, Нафісо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цієї ночі! В законі тому заповів Магомет: «Коли закінчиться мій рід, кримська династія Гіреїв посяде престол Порти…»

— Тс-с-с! — Нафіса затулила Хюсамові рот. — Сьогодні я чула, що якогось Гірея задушили в Дарданелльській фортеці Султаніє за такі слова… Ти ж не знаєш, Ібрагіма випустили з тюрми і мають проголосити його султаном.

Хюсам замахав руками.

— Шайтан тобі плюнув на язик! Таж він придуркуватий…

— Спам’ятайся! — скрикнула Нафіса. — Ти ще на вулиці таке скажеш. Злетить слово з язика і попаде на тисячі. А яничари нишпорять і хапають тих, хто лихословить Ібрагіма.

Хюсам довго не зводив погляду з переляканої дружини, наче ждав: може, вона усміхнеться і скаже, що пожартувала? Та бачив, що їй, певно, нині не до жартів.

Сидів на міндері, опустивши голову на долоні, і думав тепер про Радісну Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справді була вона невольницею, а потім зрадила свій народ, чи, може, вмисне прийшла, щоб отруїти своєю кров’ю османський рід? Чи то з дикої материнської ревності наказала вбити розумних синів Сулеймана, щоб престол дістався її синові Селіму, чи, може, вже знала вперед, що продовжувач османського роду від її плоті — виродок? Хто про це відає?..

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Два бідняки на одній підстилці вмістяться,
для двох падишахів цілий світ тісний.
Східна приказка

Чи з ногайського боку йти, від Альми-ріки, де ранньою весною буяють густі трави, а влітку репає земля і свищуть вітри над заюженим степом, чи спускатися від татів [47] з голубих лісистих гір на плато за річкою Качою — ні звідти, ні звідти не побачиш серцевини кримської землі — Бахчисарая, поки не станеш над самим краєм ущелини. Дві головаті чудернацькі скелі — з півдня Кала-асти, з півночі Топ-кая — зупинились над кручами, йдучи одна одній назустріч. Стань на одній з них, — і перед очима відкриється панорама продовгуватого міста, що причаїлося між скелями, мов сколопендра між камінням. Воно втікає від пишноти зеленоверхого ханського палацу і хмародерних мінаретів униз, обабіч гнилої річки Чурук-су. Маленькі, загороджені каміностінням хати біжать, налізаючи одна на одну, юрмляться біля невільничого і соляного базарів, що кишать біля підніжжя Топ-каї, і, злякані галасом та зойком, розбігаються у рівний степ, молитовне припадаючи перед величними ротондами ханських усипальниць у Ексі-юрті. Угору, берегами Чурук-су, місто спинається важче. Скелі щораз ближче сходяться, стискаються, давлять одна на одну, заступаючи вхід до караїмської фортеці Чуфут-кале; хатки маліють, щезають, місто заривається в печери, проте вперто повзе ущелинами Маріям і Ашлама-дере, поки врешті його спинять гори: годі!

Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хіба тільки орли, що ширяють під задимленим небом. І ще вершник, який стоїть на скелі Топ-кая.

На скелі Топ-кая стоїть вершник у білій чалмі і жовтогарячій киреї, облитий золотом призахідного сонця. Гостра роздвоєна борода і ніс із жорстокою горбинкою вип’ялися вперед, вірлині очі вдивилися в примерклі гори. Темно-буланий румак застиг під ним, готовий до безумного стрибка у провалля.

Це калга [48] Іслам-Гірей. Він сьогодні повернувся з Перекопу до свого палацу в Ак-мечеть [49] і тепер їде до старшого брата Бегадира Гірей-хана доповісти йому про те, що відбудова фортеці Ор-капу закінчена. Сам їде, без почту. Кілька місяців жив відірваний від політичного життя краю — чей же мусять бути якісь новини.

Доповість Іслам-Гірей ханові, що мури на перешийку надійні, і промовчить про те, що для цих укріплень потрібне ще й надійне військо і сміливий хан, який у руках, замість каляма [50], вмів би міцно держати булатний меч. Мусить промовчати і про те, що крім Перекопу, який загороджує шлях невірним, пора нарешті укріпити і південні береги, захоплені єдиновірними турками. Ніжному авторові плаксивих газелей [51] і боягузливому володареві Криму Бегадир-ханові властива ще й жорстокість. Попереджений султаном Амуратом IV, який задушив у Стамбулі непокірного Бегадирового попередника Інаєт-хана, він поклявся «ні на штрих не сходити з компасного кола послуху султанові» і видати для покарання будь-кого, хто насмілиться виявити непокірність падишахові.