Мама більше не любитиме Катю

- Антоненко-Давидович Борис -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Ольга схопилася за спинку стільця і затаїла дух. Це вже вдруге за вечір щось гостре розпанахало їй всередині живіт і блискавкою запалило там притихлі болі.

"Починається! — подумала Ольга.— Тепер уже таки справді починається..."

Так починалося воно й чотири роки тому, коли вона вперше родила. Тільки чого ж тепер так боляче? Далебі, здається, болючіше, як тоді, коли вона породила Катю. Може, це тому, що тоді коло неї був Микола? Ой, як він розгубився тоді, коли в неї почалися перейми! Замість кепки насунув собі на голову її берет, а в дитячі пелюшки загорнув кухонний фартух...

— Ох, як тебе треба б тепер, Миколо! Ох, як треба...— зітхнула Ольга і оглянулася бентежним поглядом по кімнаті. Навколо сутеніло, і крізь одчинені на балконі двері видно було, як десь на заході, за далеким нагромадженням кам'яниць і дерев, звільна догорав довгий літній день. Стрілка на будильнику, що стояв на круглому, накритому білою скатертиною столику, перейшла вже за десяту. В кімнаті прибрано, чисто, не сором, коли хтось і сторонній зайде. Тільки чогось занадто вже тихо...

— А де ж це Катя? — похопилась Ольга і з тривогою пройшла через кімнату, щоб вийти на балкон.

На балконі, засунувши ніжки між залізними прутами й спираючись грудьми на поручні, Катя низько перехилилась і дивилась у двір.

У Ольги захололо серце:

— Скільки ж разів казала тобі, Катю,— не лазь туди! Чи довго ж упасти!

Ольга метнулася знімати доньку з огорожі й з острахом глянула за. поручні. Там, чотирма поверхами нижче, на асфальтованому дні двору, стиснутого високими стінами, було майже темно. На автомашині, з якої два робітники вигрібали лопатами вугілля, вже світилися фари. Дрібні газетні клаптики, кинуті щойно з балкона, летіли, коливаючись, униз і, попавши під проміння фар, яскраво спалахували. Це за ними й стежила, схиливши набік головку, чотирьохлітня Катя.

— Іще що вигадала! Хіба ж можна так? — обурювалась Ольга, беручи доньку під пахви.

Каті важко було одірвати очі від двох останніх папірців, що саме падали в освітлену смугу, і вона тицяла вниз пальцем:

— • Метелики, метелики!.. Правда, мамо,— як метелики? Та Ользі не було коли відповідати. Поки відпустило,

треба скоріше збиратися. Вона причинила на балкон двері й підійшла до гардероба. Висунула шухляду й заходилася сквапно перекладати прасовану сорочку, та в цю мить її знову схопило. Вона прикусила з болю губу, щоб не застогнати, кинула назад до шухляди сорочку й звелася на ноги. Ні, таки треба мерщій іти: щось часто вже бере її... Але що ж з Катею робити? Не лишиш же її саму в квартирі. До Мар-ківни хіба? У неї дочка й зять удень на заводі, а сама вона завсіди дома, цілий день коло хазяйства порається. Та й сама ж Марківна якось натякала про це... і, перемагаючи біль, що корчив усе тіло, Ольга подалася до квартирної сусідки, старої Марії Марківни.

— Почалося, кажеш? Диви!..— одразу, без слів, зрозуміла з Ольжиного лиця Марківна й зашепотіла: — Ну, збирайся, збирайся, голубко...

Ольга передихнула й хотіла просити за Катю, та Марківна вже випередила її:

— І не турбуйся! Катю візьму до нас, кімнату твою приберу й догляну... Ти й не думай про це... Аби тільки там у тебе...— вона не доказала і скоса глянула на Ольжин живіт, що надимався крізь квітчастий халат. Марківна зітхнула й поклала Ользі на руку свою коротку долоню з гладкими, як сосиски, пальцями.

— Ти, Оленько, не барися. Краще загодя до лікарні, а ми вже тут з Катею самі все — і печене, і варене...— І, злегка підштовхнувши Ольгу, Марківна боком вкотилася в двері Ольжиної кімнати. Ольга почула зненацька поза спиною дріж.

— Чогось мені наче холодно, хоч пальто одягай,— мерзлякувато скулилася вона.

— А чого ж, одягни й пальто,— враз погодилася Марківна й прудко, як на її літа й огрядну постать, підійшла до вішалки, зняла зелене пальто, по-хазяйському здмухнула з рукава якесь випадкове пір'ячко й помогла Ользі одягтись.

— Одягай, одягай, голубко! Це буває: то в жар кине, то в холод, а як же!..

— Мамочко, а я? — озвалася позаду Катя, про яку на хвилину забули.

— А ти будеш з...— повернулася до неї Ольга, та раптом нова потужна перейма урвала їй мову, і, щоб' не виявити перед дитиною свого страшного болю, Ольга скривилась і мимоволі заскреготіла зубами. Марківна й собі обернулася до Каті й затулила своєю широкою спідницею Ольгу.

— А ти, Катенько, підеш до нас, подивишся, як маленький котик мишку ловить. Добре?

Іншим разом це спокусило б Катю. Сусідський котик такий гарненький! Сам чорний, а мордочка й лапки в нього біленькі, і оченята — що ті чортики, як каже Марківна,— тільки зирк-зирк, так і дивляться, за що б ото лапками вчепитись, що б його ще втнути?.. Не щодня випадає нагода побавитися з тим котиком, та ще в цю пору, коли мама звичайно кладе Катю спати. Але зараз Катя насторожилася: куди це мама хоче йти проти ночі й нічого їй не каже? Такого ще не бувало. Це занепокоїло Катю, а Марківна все умовляє:

— Ходім, Катенько, ходім, серденько!

— У вас уже нема мишок — їх стара Мурка всіх виловила! — вередливо відповіла Катя й витягнула вбік худеньку шийку, щоб глянути з-за спідниці Марківни, чого це раптом замовкла мама.

— Ну, то казочку котик тобі розкаже. Знаєш, як ото він уміє: мур-мур-мур...

Марківна почала швидко гладити обома руками Катину голову, намагаючись Гдалі затуляти собою Ольгу з її мукою, та в цей час Ольга глибоко зітхнула.

— Одпустило! Піду вже...

— Стривай, я ж Настю зараз гукну, хай проведе тебе,— заклопоталася Марківна, та Ольга захитала головою:

— Ні, ні, я сама. Це ж близько.

— Ой, гляди! А то б, може, все ж таки...

Ольга рішуче заперечила. Одну тільки людину хотіла б Бона зараз мати коло себе, один тільки Микола провів би її оце до самої лікарні, та... Ольга ще раз важко зітхнула й підійшла до Каті попрощатися. Вона нахилилась до принишклої, розгубленої доньки, і на мить їй привиділося, наче то не Катя дивиться на неї, а то Миколині широко розплющені очі спинилися на ній тривожно... Ольга притягнула до своєї щоки Катину скроню, глянула ще раз на її спантеличене личко, міцно поцілувала в чоло й рвучко випросталася.

— Ну, хай же тобі там!..— витираючи губи, підійшла прощатися Марківна.— Головне — не думай!

Вона погладила Ольгу по плечу й пригорнула до себе Катю. Катя закліпала повіками й, коли побачила, що мама виходить, стрепенулась і, пориваючись уперед, так благально промовила, що в Ольги аж стиснулося серце.

— Ти ж тільки недовго, мамочко! Скоріш!

— Добре, добре! — сказала Ольга, обережно ступаючи, але за звичкою, як і завжди, додала:

— Ти ж там не балуйся.

"Вся, вся в батька!" — думала Ольга, спускаючись у густу сутінь сходів, і щемка туга огортала її, а в ушах усе ще звучали останні Катині слова: "Ти ж тільки недовго..."

Хоч-не-хоч, а треба було залишати на чужі руки дитину. Хоч і добрі, сердечні люди Марківна і її Настя з чоловіком, а все ж не своя сім'я. А попереду насувалося те невідоме, про що Ольга ввесь час уникала думати, та воно вже підступило й хтозна на скільки то днів одірвало її від Каті.

Ольга вийшла на вулицю, й, після сутінок довгих сходів, їй здалося тут ще зовсім світло, аж стало легше на душі. Вона не зважилась їхати трамваєм, бо з хвилини на хвилину чекала нових перейм, а таксі близько не видно було, і вона, не вагаючись, пішла пішки. Не так до лікарні вже й далеко, тільки от — три вулиці перейти треба. Дві — нічого, тихенькі, а на третій машини густо ходять, та ще й тролейбусна лінія. Коли б тільки її раптом не схопило серед тої вулиці!.. І Ольга знову відчула, як їй бракує Миколи. Був би оце він коло неї, їй би й журби мало. Сперлась би вона тепер на його міцну, мов линвою переплетену, мускулясту руку, і тільки й думки було б їй, щоб якось необережним рухом дитяті шкоди не завдати. Та нема Миколи... Півроку тому, коли вона була вже на третьому місяці, помер нагло її Микола. Повернувся в неділю з полювання, ще й зайця тоді приніс, сів вечеряти, і раптом стало йому недобре. Схопився рукою за груди, ліг на ліжко і зажко дихає. Перелякалась Ольга, кинулась до чоловіка, а він заспокоює: "Нічого, пусте! Пішки багато виходив за день, от і підтоптався..." Катя в кутку з забитим зайчиком бавиться, хоче посадити його на задні лапи, а Ольгу неспокій бере: ой, чи ж так воно, чи ж минеться?.. Таки не минулося. Цілу ніч не могла заснути, прислухаючись до тяжкого, уривчастого дихання свого чоловіка, а перед ранком, коли зовсім став плохий Микола, кинулася з дому до ближчої аптеки. Незчулася, як і прибігла туди, як там телефонували по "швидку допомогу". І приїхали лікарі звідти швидко — тільки-но Ольга до своїх дверей вернулась, аж чує — і машина під'їжджає. Та що з того! Помер однаково Микола...

Серце, казали потім лікарі, було в нього дуже кволе, ну, й натрудив до того ж, видимо... Але не могла повірити тому Ольга. Як же — серце, коли він ніколи не хворів, не жалівся? Всю війну пройшов, бився під Сталінградом, виганяв фашистів із Києва, геть аж в Австрію занесло його — і нічого, не поранило навіть ні разу, а тут — серце!..

Нова перейма змусила її спинитись і на кілька хвилин обірвала її думки. А коли їй одлягло й вона пішла далі, до неї знову повернулись її невеселі спогади.

Ні, не вірилось Ользі, щоб кволе серце Миколи могло призвести до такої біди. І саме тоді, коли б жити йому й жити. Коли життя, загоївши воєнні рани, вийшло на рівну путь... От хоч би й їхня невеличка сім'я: і він, і вона працювали на одному заводі, та "Транссигналі", він токарем, а вона контролером у збиральному цеху вимірювальних приладів; обоє добре заробляли, вдяглися так, що не сором і на люди показатись,— обставили квартиру меблями, стояв уже й гардероб з дзеркалом, про який так довго мріяла Ольга; от тільки моторного човна так і не спромігся придбати собі Микола — вмер... І знову Ольга не могла погодитися з безглуздям смерті. Вмерти, коли нарешті легше стало жити, коли підросла трохи їхня Катя, коли Ольга вдруге завагітніла!.. А Микола ж так хотів ще хлопчика, сина!..

У цьому крилась якась неперейдена велика несправедливість, якась страшна кривда, що її, як удар відкілясь несподівано, з-за кутка, заподіяно Ользі. Але хто заподіяв — вередлива доля, людські заздрощі, людська злоба? Хто?..

Чи ж і Ользі вірити, як і досі вірила стара Марківна, в пристріт, у таємниче, заворожене зілля, що ним десь звели її Миколу лихі люди, чи, може, якась підступна жінка-роз-лучниця?..