Мама більше не любитиме Катю - Сторінка 3

їй не хотілося сьогодні так рано підійматися з ліжка, але, почувши від Марківни, що вони підуть до мами, Катя враз схопилася, їй кортіло скоріше подивитися на мамині лялі.

І ось убрана в усе чистеньке, причепурена, гладенько зачесана Катя вже готова. Вона підбігла до столика, де стояло дзеркало, і стала колінами на стільця, щоб краще роздивитися на червоний бантик, який начепила їй на голову з своєї стрічки тьотя Настя. Він був не такий широкий і пишний, як у тої купавої "хацьки" в крамниці та все ж гарний — червоний, і Катя, покрутившись перед дзеркалом, вирішила, що бантик їй личить. Тепер можна й іти.

Марківна насмажила мамі млинців, налила в пляшку молока й урочисто подала Каті великий букет квітів, що його ще звечора принесла для мами тьотя Настя.

— А вони заплющують очі? — спитала Катя Марків ну, коли та критичним оком ще раз перед тим, як вийти на вулицю, оглянула Катю.

— Хто? — не зрозуміла Марківна.

— Лялі в мами.

— А-а, лялі... Аякже! І очі заплющують, і кричать...

— Пі-пі — кричать?

— Нащо "пі-пі"? Вони ж ще маленькі, дурні зовсім. Вони знають тільки: "Уа-уа..."

Катя замовкла й більше аж до самої лікарні не питала нічого Марківну. Перед нею постала низка питань, які важко давалось їй розв'язати. Мамині лялі заплющують очі й можуть кричати "уа-уа"?.. Катя бачила гарну ляльку, яка, коли її покласти, заплющувала очі, але вона не могла нічого кричати. У маленької Галі, що живе під ними, є зовсім маленька, незугарна лялька, яка, досить натиснути їй на животик, пищить "пі-пі"; але ця лялька не заплющує очей і взагалі зовсім непоказна... Ні, то в мами якісь незвичайні лялі! Тільки чого ж вони дурні? Хіба лялі можуть бути дурними? Мама часто казала Каті: "Не будь же дурною, не роби так!" Так то ж — Катя, а не маленькі лялі... І навіщо їх дві? Хіба що одна — мамі, а друга — Каті?..

Висока стеля лікарні, тиша великого приміщення, в якому заклопотані тьоті в білих халатах нечутно сновигали туди й сюди, вразили Катю. Очі її полохливо забігали по сторонах, поки не спинились на старому сивуватому дяді в білому халаті, що нечутно вийшов з-за високих білих дверей. Дядя пошептався з Марківною і таємничо зник за дверима. Катя пошепки спитала:

— Нащо в нього сердельки?

— Які сердельки? — здивувалась Марківна, все ще з повагою дивлячись на причинені двері.

— А на губах дві чорні сердельки,— ще тихше сказала, не знати чого соромлячись, Катя і ніяково схилила набік голівку.

— Та то ж вуса, Катю. "Сердельки"!.. Такої! І вигадає ж...

Марківна, усміхаючись, похитала зачудовано головою і поправила Каті бантики.

Незабаром двері знову відчинились, і старий дядя пошепки запросив їх увійти.

У довгому коридорі, куди вони несміливо ступили, дядя схопив з вішалки білі халати й, кумедно заворушивши своїми "сердельками", накинув для чогось халати на Марківну й Катю. Напинаючи на свої дебелі плечі вузький халат, Марківна тихенько попередила Катю:

— Поли тільки підбери, а то ще заплутаєшся.

Вони опинились у світлій просторій кімнаті й сіли на широкій білій лаві. Катина увага роздвоїлася між довгим, не про неї шитим халатом на її плечиках, в якому вона одразу стала почувати себе великою, і човганням капців, що через напіводчинені двері відкілясь здалека наближалися до кімнати.

Марківна поважно сиділа поруч, склавши на животі руки. Нараз вона сплеснула руками й кинулася до дверей:

— Ольго! Голубонько ж ти моя!..

За спиною Марківни Катя не встигла розглянути добре, але здогадувалась, що ця змарніла, бліда жінка в синьому недоладному халаті і є її мама. Але як вона змінилася! Зовсім не та мама, яку Катя завжди бачила вдома. А Марківна все дивувалась і плескала в долоні:

— Двійнята, кажеш? Такої! І хто б думав?.. Потім похопилась і обернулась до Каті:

— Іди ж, Катенько, привітайся з мамою...

Катя нерішуче підійшла й, нічого не кажучи, простягла мамі букет.

— Які гарні квіти! Дякую! — Ольга взяла букет і, притримуючи вільною рукою халат без застібок, нахилилася поцілувати дочку. Каті запахло від мами чимось незнайомим, і вона здивовано закліпала очима.

— Ну, як же ти там без мене? Мабуть, зовсім одвикла від мами?..

Катя, як перед чужою, сором'язливо потупила долу очі. За неї заговорила Марківна:

— Там ніяк не діждеться тебе з лялями, все допитується, які вони, та як кричать, та як дивляться... Сміха з нею!

Ольга стомлено усміхнулась і тихо погладила Катю по голові.

— Який у тебе бант чудовий!

Від дотику знайомої теплої руки Катя стрепенулась, немов щойно тільки впізнала свою маму, і запитально глянула на неї.

— Що тобі? — спитала, не розуміючи, Ольга.

— Лялі...— ледве чутно прошепотіла Катя.

В цей час зайшла тьотя в білому халаті й шапочці і строго сказала мамі:

Досить, досить уже! Я і так на власну відповідальність дозволила...

Мама спішно поцілувала Катю, Марківну, взяла, дякуючи й відмовляючись, пляшку з молоком та млинці і, коли вона вже переступила поріг, Катя зовсім оговталася.

— Мамочко, а лялі ж?..— кинулась Катя вслід за мамою, та сувора тьотя в білій шапочці стала на дорозі, а замість мами відповіла Каті Марківна:

— Маму лялі кличуть, мамі ніколи зараз, ходім... Катя глибоко зітхнула й покірно рушила за Марківною.

Але в душу їй запала тяжка, незрозуміла кривда. Яка ж погана ця тьотя в білій шапочці, що покликала маму до ляль! А, головне, ті прикрі лялі, що держать маму коло себе й через них мама не йде додому!..

— Ну й рада ж я, ну й рада за тебе! — сказала Марківна, неохоче випускаючи Ольгу після гарячих поцілунків та обійм.— А ти ж, Катенько, чого? Диви!.. То все питала, які та які в мами лялі, а тепер мама приїхала з лялями, а ти немовби цураєшся їх. Ану підійди та поколиши їх бач, які гарні! — І Марківна ще раз замилувано схилилась над близнятами. Але Катя зашилась у куток і не рухалась.

— Як ти така вова, то мама більше не любитиме тебе — у неї тепер он які красені є! — сказала напівжартома, напів-ображено Марківна й подалась нарешті до себе.

— Ось і знову дома! — полегшено зітхнула Ольга й присіла на ліжко. Тільки десять днів проминуло, як пішла вона з дому до лікарні, а здається, роки лягли між тим тривожним вечором і сьогоднішнім лагідним днем. Тоді ще ятрилася незагоєна рана по втраті Миколи, а сьогодні Ольга відчувала, що та рана зарубцювалася. Тоді було їх з Катею лише двоє, а тепер аж четверо. Тільки на хвилину Ольга з журною усмішкою подумала: був би живий Микола, сказала б вона йому зараз жартома: "Ти хотів хлопця, а я тобі аж двох одразу!.."

Вона не почувала себе зараз покинутою і самотньою, як десять днів тому, коли з тяжкою мукою йшла ввечері до лікарні. Раз у раз що-небудь та казало тепер Ользі про турботу й піклування за неї інших людей. І насторожена увага лікарів, і приязні усмішки медсестер, і ті квіти від заводських подружок, що їх не було вже де ставити на тумбочці й довелося розміщати на підвіконні, і ті зворушливі котлети та млинці, які вдома пекли для неї і приносили до лікарні дбайливі, люблячі руки, дарма що Ольга не поїдала навіть лікарняного... А сьогодні по неї до лікарні приїхала на ди-ректоровій машині парторг Кринична, хоч не сказати, що

Ольга приятелювала б коли з нею. А скільки ж ще прийде до неї сьогодні ввечері, коли кінчиться її зміна на заводі!.. Ні, Ольга, не була тепер самотньою. Треба тільки спочити трохи, бо таки стомилася вона, одвикнувши в лікарні так багато рухатися. Поспати годинку, а там і час підійде годувати малих.

Ольга здалека глянула на близнят, які тихо лежали один коло одного впоперек канапи, і ще раз подумала, що треба якнайскоріше купити два ліжечка. Скинула черевики й прилягла на постіль. Хотілося ще подивитись наостанку, що там Катя в кутку робить, та вже не підвелася, лиш закинула на подушці назад голову й зморщила чоло, намагаючись дотягтися поглядом у куток, де причаїлась, мабуть, коло своїх цяцьок Катя. Ольгу дивувала й навіть смішила трохи Катина настороженість, ба навіть якийсь острах перед двома безпорадними немовлятами. Так боїться часом щеня крихітної гусені, що наосліп повзе просто на нього. А втім, це добре — не буде турбувати малих. Хай!..

І заспокоєна Ольга помалу задрімала.

Коли в кімнаті стало тихо й чулося тільки розмірене дихання мами, Катя заворушилась. Вона все ще не могла оговтатись і була як неприкаяна. І їхня кімната, від якої Катя вже встигла одвикнути, і якась незвичайна, не така, як раніш, мама, а головне, її лялі, що їх вона десь дістала собі в лікарні, видавались Каті чужими. Катя обережно визирнула з-за ліжка й глянула на канапу, де мама поклала загадкових ляль. При дорослих їй було чогось соромно дивитись на них, а тепер потроху її почала лоскотати бентежна цікавість. Які ж вони? Які вони, ті дивні лялі, що так довго не пускали маму додому?.. Катя тихо підвелась і навшпиньки підійшла до канапи. Лялі нерухомо лежали. Катя нахилилась і, затаївши дух, глянула на дрібні личка, що ледве виднілись, як дві маленькі проталини, серед сніжної білості сповитків. Нічого хорошого Катя в них не знайшла. Вона нахилилась ще нижче і обережно торкнула пальчиком м'яку щічку. Ляля залупала каламутними очима й цмокнула губами. Катя гидливо відсмикнула руку назад.

"Червоні, сопливі, слиняві!.. І як їх тільки можуть любити мама й Марківна?" — здивовано подумала Катя і, перемагаючи відразу, глянула на білі сповитки ще раз.

— Фікси! Погані фікси, й більше нічого! — категорично вирішила Катя, чіпляючи одразу ж лялям свою назву. Потім засунула пальчика в рот і замислено подивилась крізь одчинені двері на балкон. У далині голубіло небо, і сонячне проміння падало золотим дощем на верхівки дерев, аж виблискувало листя, мов щойно вмите. Якась сіренька пташка сіла на балконну огорожу й цвіркнула; глянула праворуч, ліворуч, униз і полетіла собі геть. Такий ясний, хороший день!.. Якби не ці фікси, мама, прокинувшись, поїхала б з Катею в Пущу Водицю до тьоті Валі або пішли б вони гуляти в парк над Дніпровими кручами, відкіля видно пароплави й багато човників... І як добре було, поки фікси не об'явились у мами! І це ж їх, таких плюгавих, що й глянути на них гидко, мама буде любити, як каже Марківна, а її — ні... Катя запитливо обернулась до мами. Та, підібгавши ноги й трохи розкривши рота, солодко спала.

"Не треба цих поганих фікс! — рішуче подумала Катя.— Хай буде, як раніш було, і тоді мама любитиме тільки мене одну".

їй треба було закінчити годувати помаранчевими корками плюшевого ведмедика й покласти спати ляльку Мацьо-ку, але нова думка так захопила її, що вона враз забула про ведмедика й Мацьоку.

Лукаво посміхнувшись сама до себе, Катя взяла теплуватий сувій і, виставивши його на простягнутих руках подалі від свого личка, винесла на балкон і поклала долі на осонні.