Манускрипт з вулиці Руської - Сторінка 7

— Пустіть рожевого коня! — скрикнув Зiновiй i отямився. Ринок галасував, горiла дощана фортеця, позаду нього стояли два схоласти. Вiн повiв рукою по шиї, немов хотiв намацати тонку волосiнь, яка спiймала тiльки що рожевого коня; ступив крок по рiвному даху i зупинився, почувши тихий владний голос:

— Новіціуш Зіновій! Хіба вже хтось повелів вам вертатися до бурси?

Абрекова не відходила од вікна цілий день. Бо й справді — такі оказії трапляються у Львові не так уже й часто. За її молодості, правда, кипів одного разу натовп на Ринку — стинали тоді голову козацькому отаманові Іванові Підкові, в той день на ратуші обвалилася галерея: чи то багато напхалося туди роззяв, а можливо, — й перст божий; іншого разу святкували коронацію Зигмунта III, нинішнього короля, але такого, щоб воювали на Ринку, ще не було.

Льонця давно уже виспалася і пішла до праці, Письо довго хрюкав, кашляв, стогнав, це означало, що він просить грошей, — навіть не оглянулася, потім він щез із хати, — дідько його далі, як до Лисого Мацька, не занесе, — а на Ринку йшла війна; гриміли гармати, дзвеніли шаблі і врешті впала фортеця й загорілася.

— Bij schyzmatow, bij![7] — кричали п’яні вояки, коли вже їм дісталася нагорода за рать.

— Щоб я так з місця не рушилася, — мовила сама до себе Абрекова, — аби не ця пиятика, то вони б нині не тільки Смоленськ, а й саму Москву взяли!

Аж сплюнула — так їй це все сподобалося. Таки оглянулася до кімнати, бо рипнули двері. Очам своїм не повірила: на порозі стояла пані Дорота Лоренцовичева в чорній оксамитовій сукні, з дукатами на шиї, — отце справжня львівська пані, яка на вулиці не дивилася ні на кого, хто нижче за патриція, а в костьолі вміла бачити самого Ісуса, бо чогось зітхала весь час, звівши очі до розмальованих склепінь: «О Єзу, Єзу!»; пані Дорота, пухкенька й рум’яна, мов пампушка, дивилася на Абрекову з гідною впевненістю й ласкавою посмішкою. В руці вона тримала мідний дзбан, і це ще дужче здивувало Абрекову: невже на Ринку перекрили воду, але ж чому не послала слугу?

— Абрекова, — масно мовила Дорота, — будьте, пані, така гречна, потримайте в себе цей… цю посудину… один або — найбільше — два дні…

Абрекова нічого не зрозуміла, вона навшпиньках підійшла до пані Дороти й заглянула в дзбан.

— Гриби?!

— Ви знаєте, нині буде така ніч: всього можна сподіватися, та п’яна голота напевно піде грабувати, а вас… вас хто зачепить?

— Ну, а гриби аж так в ціні підскочили, ласкава пані? — наївно спитала Абрекова.

— То зверху — гриби, — прошепотіла, довіряючись, пані Дорота, — А під ними — персні, хрестики, ланцюжки… діадеми, браслети, завушниці… І все те золото, золото…

— І ви не боїтесь давати його мені… не боїтеся, що я вкраду? — зблідла Абрекова.

— Ви?! Як це — ви вкрадете? Та вас усі знають… Ваша бідолашна Гізя служила в мене, і я нічого не можу сказати… Та й про Льонцю ніхто чогось такого не говорить… Як можете на себе наговорювати, Абреко-о-ва! Ну, зрештою, ви б і не посміли… Поставте там, на кухню, отак, так… ще трохи далі посуньте, о-о, між ті найчорніші баняки…

Пані Дорота тихо зникла з кімнати, ніби її й не було. Абрекова підійшла до плити, нагнулася і, не дихаючи, дивилася в дзбан. Гриби… Обережно всунула між сухі опенькові голівки пальця і впеклася до холодного металу. Висмикнула палець — золото! Позадкувала до вікна, і в цю мить перед її очима промайнули обличчя Льонці й Гізі — щасливі обличчя щасливих дочок, і зникли, бо дуже міцно, аж до болю стиснула повіки Абрекова.

Потім, заспокоєна, виглянула знову на вулицю: на Ринку догоряв вогонь, лунали в надвечір’ї п’яні співи. Два пахолки з бардами — може, вже й інші — все ще стояли біля її дверей. Один повернув голову, спитав:

— No, to со powie dzisiaj pani Abrekowa?[8] Дивилася мовчки на нього, довго думала.

— То ся добром не скінчить, — сказала нарешті.

Розділ другий

АВ INITI0[9]

Славний майстер сідлярського куншта, молодий і в науках битий Юрій Рогатинець, яко православний, зостав в цеху вигнаний, то о книгах почав пектися і друкарню покійного Івана Москвитина викупив у лихваря, на що я теж пожертвував дві лепти із свого вбожества.
З манускрипта[10]

Я—отакий собі Мацько аж з. двома прізвищами. Називають мене Лисим, бо чомусь на моїй голові не виросло жодного волоска, а підписуюся Патерностер — так мене назвали, коли я був ще хлопчиком і навчався письма у дячка при Богоявленській церкві на Галицькому передмісті. Не знаю, чому дали мені латинську прозиванку[11], я ж бо православний русин, але то таке: обізвуть ніби на жарт, а чіпляється оте чуже ймення до людини, мов шевська смола до стільчика.

Мешкаю на Руській у наріжному будинку, вікна з моїх двох кімнат виходять на вулицю Шкотську, а у дворі в мене — свій підвал. Коли магістрат дозволив русинам торгувати вином і горілкою, я відкрив у тому підвалі невеличку пив’ярню. Слава богу, вже сплатив борги, а коштували мені помешкання й підвал аж 1273 золотих, до того ж 135 — рукавичного, то разом 1408 золотих. Це дуже багато: в мене росте син і жінку маю (вона, правда, допомагає торгувати в корчмі, проте витрачаю на неї щоденно не менше шести грошів), крім того, сплачую податки — чопове і шос, то можете самі тепер зрозуміти, що працювати мені доводиться більше, ніж коневі.