Маруся - Сторінка 12

От дiвчата стали вибирати. Олена усе забрала й поклала за пазуху, а Маруся, переглядiвши, поскладала у кошик i пiшла собi. Тiльки що вiдiйшов вiд них Василь чимало, аж Маруся, буцiмто схаменулась i згадала, i каже:

— Отак же! Усе позабирала, а синiй камiнець, що батько звелiв купити, я й не взяла у Василя. Побiжу дожену його! — Доганя, а сама, знай, кричить, щоб вiн пiдождав. Вже ж щоб то Василь та не почув Марусиного голосу? Не знаю! Стоїть як на шпичках i дожида, щоб Маруся пiдбiгла до нього, i що то вона йому скаже?

Ось вона, догнавши його, сказала:

— Я знарошне, буцiмто забула у тебе синiй камiнець, щоб тобi нишком сказати: приходь сьогоднi на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камiнець i прощай, мiй соколику милий! Приходь же! — сказавши, та скiльки є духу до Олени.

Олена ж усе пiдглядала та й думала собi: "Добре ж до якого часу! Не буде мене тепер зупиняти".

Прийшла Маруся додому; батечку! весела, моторна, i говорить, i розказує, i порається за трьох, так що мати, дивлячись на неї, аж повеселiшала, i їй полегшало. Хотiла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як узяла коло неї леститись, i приговорювати, i розважати її, а сама пiч топити, зiлля кришити, горшки наставляти, так що горить у неї дiло.

Не вспiла мати оглянутись, вже у Марусi i готов обiд: сiла, ручки зложила i, знай, матi розказує, як-то їй добре було йти на базар холодком, що бачила на мiстi, як торгувалась, як купувала; i кого бачила, i з ким говорила, i яка проява лучалась: усе-усе до послiднього раз по й’ять розказувала, тiльки про Василя нiчичирк! Вона б то й хотiла матерi розказати, та не знала, з якого кiнця узятись, та й подумала: "Нехай же спитаюсь у Василя; вiн мене навчить, як про се розказати".

Прийшов i старий Наум; обiда i дума: "Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогоднi; i мнясо добре спечене, i усе-таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька, i усе вигадує, i жартує". Далi i каже Настi:

— Бач, я ж казав, що не треба нi злизувати, нi шептати, само минеться.

Пiсля обiд, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщiй вхопила глечичок та й каже:

— Пiду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарi було, i нашi дiвчата горщечками так i носять. I вам назбираю i, може, дещо i продам.

Ще мати їй нiчого на се i не сказала, а вона вже i за воротами, i прямо поспiша у бiр на озера. Хоч i бачить по дорозi суницi, та не збира, а дума: "Василь мене, вже, мабуть, жде; пiду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогдi i ягiдок назбираю".

Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз i є. Як же зiйшлись, так дарма, що тiльки, може, часiв три не бачились, а так неначе десять год розно були. Обнiмаються, цiлує один одного, розговорюють, розказують; то, побравшись за рученьки, ходять, то вп’ять посiдають, то вп’ять за те ж. I незчулись, як вже стало вечорiти. I то ж бо правда, що коли будеш укупi з тим, кого любиш, то день так швидко пробiжить, як часиночка.

От Маруся перша крикнула:

— Ох менi лишенько! Чи бач, де вже сонце?

— Так що ж? — питає Василь.

— А те, — каже Маруся, — як я додому пiду!

— Не бiйсь нiчого, я тебе опроводжу.

— Не те, щоб я боялась, а те, що ягiдок не збирала: а я за ними просилась у матерi. Що менi тут на свiтi робити? Розкажу матерi, що заговорилась з тобою та й забула.

— Нi, Марусенько, потривай ще матерi об менi говорити.

— А чому ж?

— Ще, моє серденько, не урем’я. Треба пiдождати.

— А як се можна? Матерi i батьковi треба усе зараз розказати й нiколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?

— Що хоч. Маню, те й скажи, тiльки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу.

— Та грiх же брехати i перед ким-небудь, а не тiльки…

— Се не буде брехня, i їм треба усе розказати; тiльки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тiльки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись i будуть нас розлучати. Потерпи, моя рибонько, хоч через петрiвку; я так наведу, що вони про мене будуть знати i чути що-небудь непогане; тодi пришлю людей, тодi їм усе i розкажеш. То брехня i грiх, як зовсiм потаїти, а то ми тiльки прежде якого часу їм нiчого не скажемо. Чи так, моя паняночко? —спитав та й поцiлував її щиро, вiд серця.

— Може, воно i так, — довго подумавши, Маруся сказала. — Я вже нiчого не знаю, а усе робитиму, що менi скажеш. Тiльки вже, Василечку, мiй козаченьку! як собi хочеш, а я вже бiльш до тебе не вийду нi сюди, нi на вулицю, цi на базар, нiкуди.

— А се ж то чому? — спитавсь Василь злякавшись.

— Як собi хоч, а тiльки, по моїй думцi, се вже грiх, коли чого не можна матерi сказати та теє i робити нишком вiд неї. Хоч розсердись зовсiм, не тiльки так насупся, як тепер, тiльки вже я не прийду, i не дожидай мене, i не шукай мене. Iнше дiло, якби я посватана була, тодi б i нiчого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще й слава пiде? Не хочу, не хочу! Нехай бог боронить! Менi тепер i Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернулася з города, i усе щось собi пiд нiс бормотала. Зараз же, прийшовши, пiду до неї i усе їй розкажу i попрошу, щоб до часу нiкому не говорила. Прощай же, мiй соколику, мiй Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостiв? От ми ненадовго розлучаємось.