Маруся - Сторінка 22

А староста i крикнув:

— За таку навуку цiлуйте, дiти, батька в руку.

Поцiлувавши, поклонялись матерi теж тричi. Мати не казала їм нiчого; їй закон велить, благословляючи дiточок, тiльки плакати.

Далi староста сiв i каже тричi:

— Христос воскрес!

А старi йому у в одвiт теж тричi:

— Воiстину воскрес!

Старости кажуть:

— Панове сватове!

А свати кажуть:

— А ми радi слухати!

Старости кажуть:

— Що ви жалали, то ми здiлали; а за сiї речi дайте нам горiлки гречi* (*Гречий — добрий.).

А старi й кажуть:

— Просимо милостi на хлiб, на сiль i на сватання, Пiсля сього посватаних i посадили, звичайно, на покуть, на посад. Батько сiв бiля зятя, а мати, звiсно, поралась, сама i страву на стiл подавала, бо вже Марусi не годилося з посаду уставати. Старости сiли на ослонi бiля столу.

Поки мати страву носила, батько став частувати старостiв. Перший староста покуштував, покрутив головою, поцмокав та й каже:

— Штьо се, сватушка-панушка, за напитки? Скiльки ми по свiту не їжджали, а таких напиткiв i йе чували, i не видали, i не куштували.

— Се ми таке для любезних сватiв з-за моря придбали, — каже Наум i просить: — Ось нуте ж, усю покушайте. Зверху хороша, а насподi самий гарний смак!

Випив староста, зморщився, закректав та й каже:

— Вiд сього зразу почервонiєш як мак. Глядiте лишень, сватушка-панушка: чи не напоїли ви нас таким, що, може, й на стiни полiземо?

— Та що се ви на нас з пенею? — сказав Наум. — Тут-таки що мудре само по собi, а то ще ось що: iшла баба вiд ляхiв та несла здоров’я сiм мiхiв, так ми у неї купили, сiм золотих заплатили та в напиток пустили.

А староста й каже:

— Ну, що мудре, то вже справдi мудре! Ану, товаришу, попробуй i ти й скажи: чи пили ми таке у Туреччинi, або хоч i в Нiмеччинi, та i в Расеї не пивали сiєї.

Випив i другий староста, теж прицмокуючи, i теж промовляв, похваляючи.

Проговоривши усi законнi речi, стали частуватись попросту, з своїми вигадками, а далi, тiльки що стали вечеряти, i обiзвались дiвчата, що Маруся ще завидна просила до себе на сватання, i спiвали, уходячи у хату, сюю пiсеньку:

Та ти, душечка, наша Мар’єчка!
Обмiтайте двори,
Застилайте столи,
Кладiть ложечки,
Срiбнi блюдечки,
Золотi мисочки:
От iдуть дружечки!

От як переспiвали, та й поклонились низенько, та й кажуть:

— Дай боже вам вечiр добрий; помагай бi вам на усе добре!

Стара Настя така вже радiсiнька, що бог привiв її дождати одним одну донечку просватати за хорошого чоловiка, та ще її люб’язного: землi пiд собою не чує, порається хутко, i де та сила узялася, аж бiга вiд стола до печi, i страву сама носить, i порядок дає. Кинулась зараз до дружечок i каже:

— Спасибi! Просимо на хлiб, на сiль i на сватання. — Та й усадила їх по чину, вiд Марусi скрiзь по лавi, та й каже: — Сiдайте, дружечки, мої голубочки! та без сорому брусуйте* (*Брусувати — їсти), а ти, старосто, їм батуй* (*Батувати — рiзати).

Так дiвчатам вже не до їжi: одно те, що стидно при людях їсти, щоб не казали люди: "Ото голодна! Мабуть, дома нiчого їсти, так бiга по чужим людям та й поживляється; он, бач, як запихається", — а друге й те, що треба своє дiло справляти; та, не бравшись за ложечки, i заспiвали:

Ой чому, чому
У сiм новiм дому
Так рано засвiчено?
Мар’єчка встала,
Косу чесала,
Батенька поражала:
— Порадь мене,
Мiй батеньку,
Кого в дружечки брати?
— Бери, доненько,
Собi рiвненьку,
Щоб не було гнiвненько.
Садови, доненько,
I вище, i нижче,
А свою родиноньку ближче.

Як же побачили, що стара Настя вiд такої жалiбної пiснi, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали спiвати iнших:

Де ж був селезень,
Де ж була утiнка?
Селезень на ставку,
Утiнка на плавку.
А тепер же вони
На однiм плавку,
Та їдять же вони
Дрiбную ряску,
Ой п’ють же вони
Холодную воду.
Де ж був Василько?
Де ж була Мар’єчка?
Василько у батенька,
Мар’єчка у свого.
А тепер же вони
Ув однiй свiтлоньцi.
Ой п’ють же вони
Зелене вино,
Та їдять же вони
Дрiбнiї калачi,
У мед умокаючи,
Маком обсипаючи.
Та в недiленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар’єчка та потопала,
К собi батенька бажала.
А батенько та на бережечку.
Є човничок i веселечко:
"Потопай, моє сердечко!"
Та в недiленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар’єчка та потопала,
К собi матiнку бажала.
А матiнка та на бережечку.
Є човничок i веселечко:
"Потопай, моє сердечко!"

Та в недiленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар’єчка та потопала,
К собi Василька бажала.
А Василько та на бережечку.
Є човничок i веселечко:
"Не потопай, моє сердечко!"