Маруся Богуславка - Сторінка 12

Сумно Кантемир споглянув:
«Так, се він, Заїро!
Тепер всю пригоду знаю
Вашу, бідна віро…

Ти Марусі Богуславки,
Мабуть, мати рідна?..»
Затремтіла, се почувши,
Мов листочок, бідна.

«Не питай, звідкіль се знаю,
А скажи, де взявся
Сей козак, і де жив, поки
З вами запізнався?» —

«Де його зродила мати,
В нас про се не знають,
А що батько був завзятий,
Добре пам’ятають.

Був татарського він роду,
Кочубеєм звався;
Та невірного народу
Здавна відцурався.

І водив козацтво наше
Під орду в улуси,
І в крові купавсь, мовляли,
По самії вуси.

І з’охотивсь він під старість
Богу роботати,
У чернечій рясі душу
Від гріхів спасати.

А із Січі вислав сина
На свою господу,
І вподобався він дуже
Нашому народу,

Бо навчив його човнами
По морю гуляти,
Вразькі судна пліндрувати,
Слави здобувати…» —

«Так, се він! Бо Кочубеєм
Звав чавуш гетьмана,
Що Редшид його човнами
Звеселив Османа».

І Кривавий Міч обличчєм
В землю похилився
І, до килима припавши,
Тяжко зажурився.

«Нене! — каже. — Знаю певно,
Де твоя Маруся,
Та що плакать будеш ревно,
Виректи боюся.

А побачити побачиш:
Ось тобі порука —
Моя жінка, люба любка,
Тихая голубка». —

«Справді я її побачу?» —
«Так, як Бог на небі,
І живе вона не в пеклі,
Не в страшнім Еребі».

Повалилась йому в ноги
Мучениця мати
І, солодкими облившись,
Стала промовляти:

«Чоловіче! Чи ти турчин,
Чи хто ти, не знаю…
До твоїх ніг руки хирні
Ревно простягаю.

Дай, обнявши, поцілую
Добрі, любі ноги,
Що приймають странню неміч
У свої пороги!» —

«Не мені, матусю, дякуй,
Богові святому,
Що привів тебе в нещасті
До тихого дому». —

«Що за ніжне в тебе слово!
Якої ж ти віри?
Хіба ж так, як ми, говорять
І турки невіри?» —

«В мене мати, люба нене,
Була християнка,
Із Гусятина 46, з Підгір’я,
Бранка-полонянка.

Над колискою моєю,
Так, як ви, співала,
І по-вашому про Бога
З хлопцем розмовляла.

А пророк наш побратався
З розп’ятим Пророком,
Як огнем святим займався
Над усім Востоком.

Він Маріїного Сина
Мав за путеводню 47
Ясну зорю, як спускався
У гріхів безодню.

А цуравсь тих душ мерзенних,
Що з його науки,
3 його правди наробили
Всім народам муки,

Передвічного сім’єю,
Родом наділили
І лукавством та брехнею
Небеса затьмили…

І моя Заїра — бранка,
І її на крила
Наша буря-негаданка
З-над Сули вхопила.

І як Бог сестру Адаму 48
Виліпив із глини,
Мені з неї тато-мама
Подругу зробили.

Освітили її розум
Чистим словом правди —
У нещасті до відради,
В щасті до поради.

І твоя дочка, вповаю,
Зрозуміє Бога,
І високого достойна
Зробиться порога». —

«Вона Бога розуміє, —
Прорекла старенька, —
Бо молитись, було, вміє
В мене ще й маленька.

Знає змалку рушниками
Божники вкривати
І пахущими квітками
Всі боги квітчати». —

«Всі боги? Мовчи, бабусю,
Про боги між нами;
Бо єдин той, хто вкриває
Землю небесами». —

«Ні, добродію, мовчати
Не в силах про віру,
Хоч би й шию мені класти
Кату під сокиру». —

«Так! — понуро усміхнувся
Кантемир. — Сокира
Не страшна — хто не здобувся
Більш як на кумира.

Слухай, бабо. Русь я знаю
Не десяток років…
Де спіткаю, всіх стинаю
Ваших лжепророків.

І тебе, попаде, стяв би
Зе безбожну душу,
Та впиняє мене мати…
Милувати мушу.

Моя мати так дитину,
Як і ти, втеряла,
І твоє вона обличчє,
І твій погляд мала.

Не зневаж її, Заїро,
Не гордуй старою:
Бо безумство з неї здіймеш
Тільки з головою.

У тих розум, в сих безумство,
Так попи зробили,
Що царства ввели в безпутство
І передрочили.

Та не ся, ще гірша думка
Мені серце крушить,
Кров самумом і гаркуром
Без сушила сушить.

Чого брат мені приснився
З дивними речами,
Як до мене нахилився
Вістовець з листами?