Маруся Богуславка - Сторінка 20

Мов той вітер попід небом
Чорні хмари гонить,
Так про вашу марну славу
Темна кобза дзвонить.

Поти дикими полями
Будете скитатись,
Покіль козаки хижацтвом
Будуть величатись,

Вже бунчук царський у мене
Має за ворітьми:
Двину з усіма башами,
Як орел із дітьми.

Рушимо в козацьку землю
Під покровом Божим
І кінець паскудним вашим
Подвигам положим!»

Слухає старенька мати,
І язик німіє;
Кров палка у ветхих жилах
Гусне, холодіє.

Затрусились руки й ноги…
«Не лякайсь, матусю, —
Каже цар, — і не турбуйся
За свою Марусю.

Я не горе їй готую,
Вічну славу й шану,
Що вона любов святую
Принесла Осману;

Що вона йому небесним
Світом засвітила,
Його духа, мов на чисті
Крила підхопила.

Тим і хоче він здобути
Вашу Україну,
Що таку вродила дивну,
Неземну людину».

Із ясних очей в цариці
Іскрами сипнуло,
І лице палким рум’янцем,
Як огнем, спахнуло.

Мов кинджал, вона в Османа
Погляд затопила,
До потужного султана
Так заговорила:

«І се, царю милостивий,
Зветься в вас любов’ю,
Щоб мої степи та ниви
Позливати кров’ю;

Щоб мій рідний край коханий
Скрізь повоювати,
Попалити вбогі хати,
І церкви, й палати?» —

«Ні, сього не бійсь від мене,
Дніпрова Царице,
Зоре осяйна, червона,
Сонце білолице!

Вирушу я так потужно,
Що безумством буде
Проти мене воювати…
Схаменуться люде.

І поникнуть головою
Всі передо мною.
Я на Кам’янець, на Київ
Наступлю п’ятою.

На Дніпрі-Славуті й Рос»
Помурую башти,
Щоб з Москви вам ані з Польщі
Не було напасти.

Обгородимо Вкраїну,
Зробим Божим раєм,
Віру вірою покинем
І звичай звичаєм.

І сей рай від супостата
Буде ваш, султана,
Рідного по Бозі брата
І слуги. Османа.

Я тобі й ту оборону,
Башти подарую,
Мов на голову корону
Пишну, дорогую.

І блищатимеш ти з родом
Над своїм народом,
Як веселка між восходом
Сонця і заходом.

І не буде вже козацтво
Бурею літати
Та моє впокійне царство
Дерти-руйнувати.

А засяде по левадах,
По садах співочих,
Беручи поживу з стада
Та з волів робочих.

Не сумуй, моя лиліє,
Про войну ворожу;
Уповай на слово щире
Та на милость Божу.

А тепер ідіть, молітесь
Богу предків ваших,
Да прихилить до нас душі
Ненавидців наших!»

І злегенька до Марусі
Турчин уклонився,
Приложив до серця руку,
Стиха віддалився.

ДУМА ШОСТА

Мати мов німа стояла,
Вельми дивувалась:
Не таким вона султана
Бачити лякалась:

«І тебе він не займає
І не обіймає?» —
«Ні, матусю: коло мене
Навіть не сідає.

Він царює, верховодить
За моїм порогом:
Тут постоїть, поговорить
І відійде з Богом.

Їдьмо, мамо, помолімось
За сю тиху душу,
Що й подумати про кривду
Від її не мушу». —

«О! Молімося, дитино,
Ще за двох до Бога…
Коли ж серце се покине
Мука да тривога?»

І, схилившись на Марусю,
Мати заридала…
А чого Левко здобувся,
Ніже не сказала.

ПІСНЯ ШОСТА

ДУМА ПЕРВА

І

«Чого ти, паньматусю, так зітхнула,
Мов радощі згадала молодії
Або в той край душею позирнула,
Де зникли в нас надії дорогії?
Чого очиці так позападали
І голосочок твій перемінився?
Чи підданки що бовтнули-сказали,
Чи, може, сон страшний тобі приснився?
Із чим від мене ти, матусенько, таїшся?» —

ІІ

«Моя ти зоре в тумані густому!
Моя ти квітко пишна на морозі,
Гірка сльозина в кубку золотому,
Тиха надіє в праведному Бозі!
Так, я літа згадала молодії
І в край сумний душею позирнула,
Де тліють кісточки його святії,
До нього б я і в пекло полинула…
О, лучче б я про се не знала і не чула!»

ІІІ

«Про що ж ти чула, серденятко бідне,
Мій дорогий, розколений кришталю,
Моє ти щастє, несказанно бідне,
Гірка потіхо і солодкий жалю!
Про що дозналась? Вже ж ми в домовині,
І ні печалі нам, ні воздихання!
Там, у земному раї на Вкраїні,
Про нас ні чутки, ані споминання!
Не плач, матусенько, моя ти росо рання!» —

IV