Мати - Сторінка 5
- Косинка Григорій Михайлович -Я знаю: батько вийшов на ґанок — у хаті так душно, аж млосно, а діти сплять де хто впав, одна тільки сестра — ввижається — сидить при гасничку над матір’ю…
Мою думку шарпає знову бліде лице прожектора, що намагається прорізати чорну основу, яку так таємниче заткала сьогодні ніч.
— Повертайте ліворуч, — каже схвильований солдат.
Я починаю його ненавидіти: чого він труситься? Смерть Хіба глупої ночі не однаково маю вмерти, коли доведеться, я?
Мої мислі горять, а тупий біль закипів уже люттю.
— Його ж ім’я, — починаю іронізувати я, — історики польські можуть зарахувати під загального назвою безіменних тисячних героїв… Хай радіє сьогоднішня ніч, коли десь по костьолах його землі буде проспівано вічну пам’ять, коли…
«Андрію!..»
Я кинувся, оглянувся назад: так, це ж був голос моєї матері, але в мене перед очима бігають перелякані та суворі очі військових, а десь далеко за лунами, по том бік Дніпра, ясно горять ліси.
З фронту летять назустріч замилені коні, офіцерам передають коротку, тривожну, мов журавлине «кру» перед бурею, звістку:
— Має наступати Котовський…
— Котовський?.. — повторює чомусь мій солдат це ім’я.
Ми зупиняємося; сотню розбивають на відділи, з п’ятидесяти душ, та ведуть у долину, звідки сторожко долітають глухі накази. Моя стійка з набоями — це місце польового штабу; шумлять телефони, хтось нервово повідомляє, що на праве крило густо наступає піхота, а в резерві — кавалерія… Піхоті дають наказ приготуватись до зустрічі.
— Така погана позиція, — з тихим незадоволенням кидає на землю хтось із авторитетних ці слова, що летять, здається мені, разом із дикими качками на той бік, до Зеленогаївки, де чути бадьорий крик, уривки пісень та глухе рокотання вітру.
— Сволоч наступатиме цю ніч востаннє. Це говорить той самий голос, запитуючи:
— Гайдамаки прибули?
— Так…
— На фронт виїхав граф… На фронт виїхав граф, — шипить хтось нервово у телефонну трубку…
Я безнадійно набиваю рептух пирію, підв’язую коневі до оглоблі. Хай не ірже, хай не хрипить тривожно мій кінь!
Огні Зеленогаївської лікарні погасли; я не прислухаюсь, раніше, до рясної перестрілки на фронті: це має бути смерть в ім’я життя, але життя моєї матері, мислю, догоріло, майбутнє братів із сестрами спотикається темної ночі в безвість…
Заплющую очі, а хтось засвічує старечого рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті так, як колись засвічувала мати в зелену неділю, коли пахло чебрецем та любистком…
У мене тихо котяться по виду сльози.
— На фронт виїхав граф, — шумить. Не знаю, чи то вітер, чи телефон.
Іржуть коні, а коротка літня ніч уже скидає чорну кирею над борами — сьогодні буде золотий день!
Я дивлюся з тупою цікавістю на заспані синьо-білі обличчя солдатів, що нагадують мерців, на радість їхню, коли вони вітають один одного, жартуючи, що більшовики побоялись наступати, що їхня, польська, армія — непереможна арія!.. Мені хочеться сказати словами з якоїсь старої сентенції: «О шляхто польська, скільки гонору й чванства маєш!..» А моє серце щемить, коли слідкую, як назустріч сонцю летить ключ сонних, сполоханих за Дніпром качок, а слідом за ними, — не вспів іще ніхто запропонувати вистрілити, — і диким свистом летить гарматний постріл та б’є на приціл позад нас.
Пашня, степ, фронт стрепенулися! Телефон, замаскований десь під моїм возом, зашипів словами: «Кавалерія, Котовський, кавалерія…»
Я загнуздав переляканого коня та встиг запам’ятати знайомо обличчя солдата, якого підвозив увечері: він стояв на колінах коло кулемета, а очі потопали на сході, де виплив уже наполовину криваво-огненний диск сонця.
— Смерть! — крикнув солдат йому назустріч, а сам упав головою під копець і, не слухаючи команди, стріляв у розірвані кіньми тумани.
Хрипів степ, ішла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків:
— Дайош Варшаву!..
— Варшаву-у!.. — засвистіли кулі, але я повернув коня, де на возі ще лежали два ящики з набоями, і полетів слідом за штабними кавалеристами; вони, загледівши чорно-малиновий плащ, раптом зупинилися: на позиції, оточений сержантами, скакав на вороному коні граф…
— Пане полковник, навіть трупами не стримаємо наступ, — каже, схиливши голову на буйну гриву коня, знайомий мені голос.
— Цо?
І граф поскакав на позиції, а мене з конем знову погнали сержанти до бойової лінії…
— …Козаки! Ви повинні не осоромити перед польською армією матері України…
Це були останні слова, що долетіли до мене з долини, до з червоними верхами на шапках шикувалися до бою гайдамацькі курені, слова, що нагадали мені якусь стару драму мого народу… І я знав добре, що не осоромлять гайдамаки польської армії, а може, навпаки…
— Смерть!!! — захрипів степ єдине слово солдата, коли гарматне ядро прорубало ворота фронту.
Закипіла запекла атака… Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився з револьвера і випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летіп у закривавлених удилах…