Меч Арея - Сторінка 16

Богдан ще раз глянув на полудневий схід, де в глибокому яру зблискував проти сонця каламутний Хрещатик, і загуркотів крутими сходинами додому.

Зустрівши матір, Богдан раптом поспитав те, чого й не збирався питати:

— Який був Юрів меч?

Княгиня Рада блимнула на нього й стенула плечима.

— Не відаю… Мабути, вельми тяжок…

— Чому… тяжок?

— Бо твій прадід Велімир не зміг утримати його в руці. Князь недовірливо подивився на матір, яка стояла перед ним уся в чорному, по самі очі запнута полотком.

— А чи істина, що той меч жахав полом’ям?

— Не відаю. Божку, — сказала мати й, сходячи вже з ґанку на витолочений спориш, докинула: — Може, через те Велімир і не здужив утримати його…

— Велімир був могутнім князем! — гукнув услід матері Богдан. — Він усі землі руські визволив з-під готського іга!

Та княгиня Рада мов і не чула його слів. Щільніше закутавшись у чорне полотняне корзно, вона зазимку-вато втягла голову в рамена й пішла до медуші, де дві роби мили дубову кадь після торішнього меду. Звідти долинув її вже зовсім буденний голос: «Не додолу, не додолуї На те свині суть у сажу!»

Богдан якийсь час тупо дивився в той бік, нічого не бачивши. За материним небажанням говорити вгадувалася таємниця, й він поклав собі будь-що про все дізнатися. Та раптом у пам’яті випливло широке обличчя Морятина з невловимими очима, й він чимдуж побіг до стаєнь.

Місяця червця в останній день

Богдан Гатило вертався з раті. Він виступав попереду на сірому в чорне яблуко жеребцеві, схожому на того, що був у нього в дитинстві. Повертався з перемогою, ведучи по собі три сотні молодих ясичів і саків. Полонені йшли з тонкими цепиками на шиях, нужденні й прибиті довгим шляхом, геть не схожі на тих, що сполчилися були три дні перед сим супротиву його можів. Ішли, дріботячи босими ногами, припалі пилом і виснажені — можі окремо, жони й діви теж, скуті по четверо в лаву. Обабіч їхали княжі комонники, підганяючи бранців бичами.

Далі йшли можі комонні, пара по парі, витягшись блискотливою змією на цілу версту, а за комонниками рипіли незмащені яські та сацькі вози з полоном і довга вервечка овець, корів та волів. Найзадніше гупали позв’язувані четвірками, як і самі бранці, різномасті коні, теж звойовані в степовиків.

Перемогу було здобуто нелегко. Русини такоже наклали головами в дикому степу, чимало лишилося в далекій сирій землі або ж полетіло попелом із чотирма вітрами, кожний за звичаєм його роду й племені, та Гатило був задоволений. Шлях за Пороги звільнено, мабуть, і Рогволод подивиться тепер на київського князя по-іншому.

Гатило позирнув назад. У двох перших цепах виступали три яських й один сацький князьки. Вони належать йому, і він не поступиться своєю здобиччю ні перед ким.

Хіба Рогволодові дасть одного, та й то, коли дуже молитиме…

Богдан геть несподівано потрапив на сю рать. Тоді, майнувши до стаєнь, він квапом осідлав свого Сивка й гнав його добру годину, якщо не більше, та так і не зміг наздогнати Морятина. Хотів був довідатися в нього про ту таємницю, однак нарочитий Великого князя мов у землю запався. Соляний шлях лежав порожній, хоча сліди Морятинових коней виднілися зовсім свіжі.

Повернувшись додому, він почав збирати можів. Сам перевіряв оружжя, послав нарочитих до посадів і городищ і на ранок зібрав у Києвому городі майже три сотні комонних і пішаків, озброєних, чим кумири дали. Були з мечами, двосічними й однобокими, були з довгими копіями й сулицями, з важкими шипатими киями або нашвидку випростаними в кузнях вилами. Були малі й велії боляри, були можі прості й ліпші, й навіть смерди, бо вила сим людям правили й за знаряд у роботі, й за оружжя в небезпеці.

Найбільше можів привів за собою Борислав. Ще звечора Гатило повелів міцно засунути обоє воріт і виставив густу сторожу на всіх кутках, особливо за незахищеним урвищами гостроколом полудневих стін. Уранці Київ город був схожий на обложену твердь, гомінкий і незвичайно велелюдний. Околишні боляри та ліпші можі попривозили з собою цілі хури солонини, хліба, меду та іншого борошна[6], й вузенькі вулиці були позабивані возами, волами й кіньми. Городські боляри, можі та вогнищани хто пустив до себе на постій, а хто й ні, попідпиравши міцні ворота грубими колодами.

То було в неділю, перший день сідмиці, гостей же Богдан Гатило дочекався в останній, соварождень, та й то над самий вечір. Варта на заборолі зняла лемент, і він побіг до Полудневих воріт. Два можі й зоружений вилами смерд пильно вдивлялися, наставивши долоні від сонця, в той бік яру, де над Хрещатиком розіп’явся міст.

Хвиля незрозумілого розчарування огорнула князя. Він повільно зійшов з дерев’яного заборола. Кінський тупіт чувся ближче й ближче, нарешті вершники натягли повіддя. Чільник сторожі запитально глянув на князя.

— Нарочитий Морятин.

— Я-м і сам видів, — зло відмахнувся молодий князь.

— Молиться відчинити.

— Що треба?

— Вельми дуже молиться, — знову сказав чільник у високому шоломі, один з тих, кого притяг Борислав.