Меч Арея - Сторінка 5

— Туди.

А сам з Вишатою подався трохи нижче, на два кидки стрілою.

Вишата попрямував свою рябу кобилу за густий ліщинник і немов розтанув у передранкових посмерках. Богдан узявся ще на два постріли нижче й собі зайшов у кущі. Тут сіріло невелике озеречко, до якого перед світанком приходять попити води козулі, дики, олені й інша звірина. Там далі, де поміж крутих жовтих берегів звивалася Либідь, було надто відкрито, й мисливці знали сю звичку тварин.

Богдан не зводив очей з ледь помітної стежки, де мусила з’явитися дичина. Лук був уже наготовлений важкою короткою стрілою, й кінь, пройнявшись настроєм свого вершника, стояв мов неживий. Але хлопцеві чи то від нетерпіння, чи таки з холоду тремтіли пальці, дарма що був одягнений у цупкий сіряк, а насподі — ще й у гарну ягнячу гуню.

Перший дик з’явився на стежці тільки тоді, коли за Дніпром устало сонце. Богдан пропустив його вільно. Се був молоденький ще дикунець і, певно, самітник, бо стада за ним не виявилось. Богдан провів його поглядом. Нехай дибає. Десь там угорі на нього чекають Вишата з Бориславом, і, за ловчим правилом, перший удар належить їм.

Кінь теж уздрів іклатого кабана й неспокійно запряв вухами. Богдан тихенько поплескав жеребчика по холці, й той угамувався. Дикун пішов обережно, не рохкаючи, й нюшив повітря довгим писком, але ловчі стояли за вітром, і кінський та людський дух до нього не доходив. Тварина поминула кущі, де сховався Вишата, й пішла далі, й Богдан удоволено всміхнувся: Вишата теж пропустив, оддавши дика Бориславові.

В сю мить на стежку вихопився інший дикун, великий і кострубатий. Став, тихо рохнув і пішов далі. З гущавини з’явилося півтора десятка тварин — свиней і підсвинків. Богдан знову торкнув гарячковитого жеребчика за холку й почекав, поки стадо віддалиться, бо сей удар належав не йому, а Вишаті. Й коли свинячий ватажок наближався до того місця, де причаївсь Вишата, на стежку виступив стрункий буруватий олень. Поклав роги на спину й утяг ніздрями повітря. Його не турбувало стадо вепрів попереду. Олень остерігався страшнішого. Та в повітрі не було ніяких бентежних запахів, крім неприємного свинячого, й олень пішов далі. Слідом за ним чотири олениці.

Богдан, погладивши свого сірого жеребчика й заспокоївши його, повільно підняв лук і заходився натягати тятиву. Поряд із матерями вибрикувало четвірко плямистих теляток. Отрок раптом розгубився. Тятива вже бриніла, напнута до тріску, а він не знав, кого полювати. Блимнувши в бік Вишати, побачив, що стадо чорних диків уже було майже навпроти його схованки; зараз бринне Вишатина тятива, й пущена стріла сполохає не тільки свиней, а й сторожких оленів.

І в сю мить на стежці з’явився ще один рогань. То був молодий, надзвичайно гарний і великий оленчук, він ішов сам, тримаючись на поважній відстані од стада, яке проминало Богдана, й хлопець, не вагаючись, повернув стрілу в його бік. Що буде, те й буде — він полюватиме сього самітника, якого, певно, прогнав зі свого стада старий олень.

Стадо пішло підтюпцем, молодий олень теж наддав ходи, граційно несучи свої ще не дуже розгалужені роги. Богданові перехопило дух. Пускати стрілу зараз було ризиковане — могла не долетіти. Він у душі молився всім лісовим духам, щоб Вишата з Бориславом передчасно не сполохали дичину. Рука від напруження почала терпнути. Ще хоч двадцять кроків. Хоч десять… Лісовий душе Чугайстре, притримай руку Вишаті!..

Олень ступав і ступав, і в ту мить, коли Богдан цілився йому під ліву лопатку, пролунав жахливий крик. Богдан стенувся й повернув туди голову. Кричав і жахав дик, певно, вражений кимось із хлопців, угорі на стежці знялася метушня й кувікання. Княжич пустив стрілу, коли тварина, знявшись на задні ноги, подалася навтьоки.

Стежкою з несамовитим вереском прокотилося вепряче стадо, олені, певно, майнули кудись в інший бік, Богдан і не помітив навіть у який. Він ударив жеребчика п’ятами й погнав слідом за своїм оленем, не знаючи, влучив його чи не влучив.

Стежка спускалася вниз і вниз, кривуляючи між. кущів і старих берестів; молодий кінь біг із усіх сил, але не вмів ще обминати дерев, і Богдана раз у раз боляче стьобало гіллям по виду. Оленя він уздрів, коли вихопився з лісу в долину Либеді. В шиї рудого красеня таки стриміла коротка стріла. Олень здолав крутий берег і знову впірнув у хащі.

Жеребець зрозумів, за ким треба гнатись, й кинувся слідом за оленем. Та, певно, оленя щось наполохало в гущавині, й, перш ніж Богдан заглибився в ліс, поранена тварина вихопилася знову в річище. Богдан помчав услід. Олень тримався берега, й відстань між ним і ловчим ні збільшувалась, ні зменшувалась. Він тільки часом зникав за поворотами й знову гнав понад водою, легко перестрибуючи кущі та повалені дерева, що траплялися на дорозі.

Богдан раз по раз хвицав жеребця в слабину, й той, форкаючи, біг з усіх своїх молодих сил. Але про лук годі було й думати — стріла однаково б не долетіла, й княжич намагався виснажити поранену тварину. Олень на скаку силувався видерти рогами стрілу, яка завдавала йому пекучого болю, але швидкості не зменшував.