Мертва зона - Сторінка 18

— Шукай, шукай, — наказував зараз Юхим, ще ширше та певніше розсідаючись на ослоні. — Бо як же я тепер на люди вийду? Глянь за помийницею, може, там…

Тетяна нібито й гніватись перестала на нього. Мабуть, знала, не знайде портфеля — непереливки будуть.

— Що, нема? — допитувався чоловік. — Отака ти господиня, не знаєш, де в тебе що лежить. І ти хочеш, щоб я без портфеля з дому пішов? Е-е, ні! Забирай капшук, складай докупи всі лахи, бо нікуди я не піду, поки пропажа не знайдеться. А ти як думала?!

Тетяна не відповідає. Справді, де могло дітись оте дрантя, сміх отой? Наче завжди напохваті лежало, перекидалися ним, не раз хотіла викинути, та Юхим не дозволяв. І сьогодні зранку ще ніби очі їй муляло… І де тільки могло запропаститись?

І Юхим теж почав шукати. Рядно на лежанці підняв, у діжку для замісу тіста заглянув. До сіней рипнув та й — хутенько до курячого сідала. Еге ж, як поклав він тут зранку свій портфель, і досі лежить. Притрусив його сухими кізяками, сміттям присипав. Нехай спробує хто-небудь знайти! Аж усміхнувся од утіхи.

Авжеж, він прийшов до Тетяни ділитись, прийшов забирати своє, але без портфеля нікуди не подасться. Бо з портфелем він чоловік, а без портфеля — казна-що!

Тепер корова стояла в коморі й світила великими вогкими очима. Гарні були в неї очі, розумні, а що вже блискучі — так і блимає ними, аж у твоїй душі розвидняється. Всі діти поприбігали, в коморі й повернутись ніде; ряба притулилась до стіни, аби їм більше місця було. Мати стала в сінях, а наблизитись боїться, наче то не їхня корова, а чужа. Чернега ж тримає налигач у руках, бубонить:

— До чого ж це її прив’язати, га? До чого? Ні тобі кілка, ні цвяха, ні скобля. Не буду ж я отак стовбичити день і ніч, налигач на руку намотавши. Жінко! Чого ти стоїш, як із хреста знята, придумай що-небудь!..

— А як же без ясел? — кинуло котресь із дітей.

— За яслами затримки не буде, тільки б її прив’язати. Ну, думай, жінко, думай. Я корову на хазяйство привів, а ти хоч скажи, як її прив’язати.

— Припни поки що до дилюки, ген вилізла із стіни.

— Можна й до дилюки, ряба плохенька, не повинна б сказитись та за цю дилюку нашу хату в світи затягнути.. Ану киш, діти! Ще котре зурочить, то молочниця доїтись перестане. Жінко, бери дійницю!

Звісно, дійниці в них не було, то мусила взяти горщик.

— Яка ж ти в мене! — з досадою зітхнув Чернега. — Взяла горщик! Та хіба горщика для наших дітей вистачить?

Метнулась назад до хати — і повернулася з макітрою.

— Ой-ой-ой! — розвів руками Лука. — Ну добре, макітри для дітей вистачить, а для нас із тобою?! Нарешті побачив у її руках відро — і:

— Спершу було так. А ти ж його хоч сполоснула? Мусила бігти сполоснути. Чернега бубонів докірливо:

— Хіба вона б змогла без хазяїна? Де їй без мого ока! — І знову до жінки: — А вим’я промивати думаєш, га?

І ось перша цівочка молока вдарилась об денце, розприскалась, зацяткувавши голубуватими плямами відро. Дітлашня поприсовувалась ближче, кожне намагалося зазирнути всередину — і вони безмовно, тихцем почали відштовхувати одне одного, тручати ліктями, плечима. Рот у кожного напіврозтулений, погляди горіли жадібністю — діти чи не вперше в житті чули, як шумить свіжоздоєне молоко. А мати їхня також прислухалась до того шуму, бо ні дійок, ні вим’я, ні своїх рук не бачила — все заслали сльози, все оповив туман.

Несподівано і діти й мати повернулись до Чернеги, який, узявши руки в боки, реготав. Ніхто втямити не міг — чого їхній батько сміється. А той не вгавав, сміявся із заплющеними очима, а коли на хвилю розплющив їх, звідти так і сіялись чи то вогнисті остюки, чи то веселі іскри.

Ряба мукнула. Чернега повернувся до неї, погладив між рогами і, ковтнувши той солодкий та сипкий сміх, мовив:

— Корову маємо.

Мовив так, ніби щойно, в цю останню хвилю, переконався, що корова таки справді його, що корова не в чужому хліві, а в його ж таки коморі, що доїть її його жінка, що зібрались навколо його діти.

— Наша… корова!.. — проказав затинаючись. — Це ж не пропадемо тепер, як люди будемо! — Усе ще гладив і лоскотав її між рогів. — Ми навіть корінчика їй не поклали їсти, а вона молоко дає. Розуму в неї — ого скільки! Та вона мені тепер замість дочки буде.

— Таке скажеш… — несміливо заперечила жінка.

— Ти, Катерино, доглядай її, а я подамся до ставу. Там лепехи торішньої нарву, посічемо, запаримо, бо не буде вона тобі голодна доїтись. Еге, ряба?

У закутку взяв мішечок — і гайда через садок, потім через город — і вже в лозах, а ще трохи пройти, то й став лежить, біленький, мов скатертина. Пошукати біля берега, то можна дечого назбирати; звичайно, не абиякої паші, але на кращу хіба можна й сподіватись? Та ще посеред зими? Кращу треба з літа запасати, з осені; ну, попереду в них ще не одне літо та осінь, а до роботи він ніколи не був силуваний, — буде в них і сінце, і гичка, одного хвоста якось уже догляне, хе-хе! І він усміхався нищечком, бо й досі нарадуватись не міг. Що не кажи, а живеш по сусідству з людиною, вже так її знаєш, як свою долоню, — а виявляється, що й не знаєш до пуття, що помиляєшся, бо вважаєш чоловіка вовкулакою та куркулем, а в нього там у душі не зовсім і темно, якийсь каганчик блимає. Звичайно, міг би Вільгота віддати свою рябу й не за розпискою, і не йому, а такому, що хоч і зараз добре заплатить, — а ти дивись, нікуди не подався, до сусіда прийшов. Таки, мабуть, пошкодував його дітей, таки, мабуть, і в ньому обізвалося щось людське, бо не в лісі живе, не поміж звірів…