Мертва зона - Сторінка 7

— Де мої діти? Чому не привела? Відповідай, бо я з тебе видеру голос.

В її очах густішає того вологого блиску, зіниці мало-мало не захлинуться, не погаснуть; і струменить із них така гостра просьба співчуття й ласки, що Юхим таки зривається нарешті. Те, що дрімало в ньому, що не пускало вгору живих болісних паростків, раптом прокинулось, закричало болем, душу йому посолило такою зернистою сіллю, що він махнув рукою, ніби відрубав своє минуле, й починає збиратись. Витягає зі скрині сорочку, з шафи — чоботи, бере іще сякий-такий одяг, котрий знадобиться якщо не взимку, то влітку, потім, подумавши, розбиває об долівку один-два горщики, макітру, розворушує в печі попіл, що аж груди собі запорошує, — і йде. Хряскає дверима, ніби й вони в чомусь винуваті, і, вийшовши надвір, почувається вільною людиною, яку ніщо не зв’язує: хоче — танцює, хоче — співає, хоче — на руках брикає. Він щасливий, все йому ніпочім, усе здається легким і досяжним. Люди, котрих стрічає на вулиці, з його вигляду розуміють — Юхим знову покинув жінку. А він кидає кожному безпечно:

— Лечу на всі чотири!

Дехто підморгує й цікавиться не без лукавства:

— Мабуть, просто неба тепер ночуватимеш?

Юхим б’є себе в груди, по обличчю скаче такий щасливий усміх, що позаздрити можна.

— Горобець не сіє і не ясне, а їсть і п’є. Хіба на світі одна жінка? У кожусі водиться бліх менше, ніж є жінок, що ладні вчепитися за чоловіка.

— Та ви ж не кожух!

— За що й дякую господу-богу.

— А якби кожухом стали?

— Теж дякував би! Тепер як? Скажуть, що ти розумний, — добре. Скажуть, що дурний, — теж добре.

Непоказний, наче якийсь аж зачучверілий, з кругленькою, як кавунчик, головою на короткій шиї, з бровами, що ніколи не знають спокою, а скачуть, здригаються, насуплюються, Юхим, здається, ні в кому не пробуджує співчуття, а тільки незлостиву насмішку. Проте незлостиву ту насмішку він сприймає як приязне ставлення — і ладен душу свою перед будь-ким відкрити, ладен про все розповісти.

— Що прив’язує до одного місця, коли ти не камінь? Ну хата, ну жінка. Хату не спалиш, бо рука не підніметься, а бабу покинути можна, баба — це хоча й набуток, але не прибуток. Є вона — податку не платиш, нема її — теж не платиш. А я літати хочу, на всі чотири! В горобця скільки того мозку, га? Скажіть, хіба в нього так багато мозку? А не сидить на одному місці, літає.

Розумніший од чоловіка. Ні свиней у нього на хазяйстві, ні городу нема, ні горшків… Не сіє і не жне, а їсть і п’є.

— То чого ж ви до жінки сватались? Було з горобейкою шлюб узяти, в неї мозку ж менше.

— Не пізно, ще не вмер, то й до горобейки сватів послати можу, аби охота була.

Працював Юхим до війни у школі їздовим, ходив біля двох конячок, які, крім того, що орали присадибні ділянки й возили паливо, правили для вчителя зоології за живу наочність. Юхим був задоволений своєю роботою: по-перше, за неї не писали трудодні, за які можна щось одержати чи й не одержати восени, а щомісяця видавали гроші на руки; по-друге, він в будні і в свята спілкувався з сільською інтелігенцією, завдяки чому набирав у своїх очах неабиякої вартості, і хоча не вважав себе за інтелігента, а й не за простого собі їздового, котрий знає тільки конячі хвости, поцвьохкує батіжком, та й годі.

Якось викликав Юхима до себе директор школи, їздовий наперед здогадувався, про що йтиметься, і наперед приготувався виправдуватись. Директор недавно демобілізувався з армії, любив дисципліну в усьому; завів, наприклад, що діти на перерву виходили правим боком коридора, а повертались у класи — лівим; завів також, що педагогічна нарада не може відбуватись, якщо на неї не прийде бодай один учитель, — це спричинялось іноді до того, що нараду скликали по шість, а то й більше разів, поки відбувалась вона аж у неділю, а деякі вчителі почали ворогувати між собою.

— Ви працюєте не в колгоспі, а в школі, — сказав директор. — Ви про це пам’ятаєте?

— А чого ж, — підтвердив Юхим.

— І пам’ятаєте про те, що перебуваєте серед дітей, що за кожним вашим учинком стежать сотні очей?

— А чого ж…

— Розпуста моральна, розпуста побутова — це не ваша особиста справа, це справа колективна.

— А коли надоїсть, то як?..

— Свобода — це усвідомлена необхідність. Зрозуміли?

— Вроді… ні…

— Маєте час, щоб зрозуміти. Йдіть.

Про ту «усвідомлену необхідність» Юхим чималенько думав. Охоплював руками голову, напружувався, ось-ось, здається, вхопить смисл, докопається, ось-ось вилущить горішок із шкаралупки — аж воно блисне й зникне, тільки нудний біль зостається в голові. Ніби й правду йому сказано, не обдурено, а почнеш міркувати — й нічого не зловиш розумом, от чудасія!

А тут ще й школярі — відрада й не відрада. Налетять, сипнуть йому в вуха сміху та крику:

— Дядьку, підвезіть!

— Найшли підкову, що гнідий загубив?

— Глядіть, глядіть, буланий вашого батога догризає!

А той буланий — і не збирався. А той гнідий — і не губив нічого. А сам дядько Юхим не їде зараз, а тільки йде, понурившись, по шкільному подвір’ю, та й годі…