Мертві не воскресають - Сторінка 3

Мама теж довго просиджувала в Поліклініці й, коли приходили по неї додому просити лікарку оглянути раптово захворілу людину, вона не відмовляла, але знаходила все ж час перевірити домашні завдання в сина й поговорити про минулий день. Часом вона сердилась і на Євгена, коли той довго ганяв у дворі футбольного м’яча або засиджувався в якогось товариша, і тоді вона замовкала на цілий вечір, не відповідаючи на його запобігливі звертання. То була тяжка кара, але воднораз і справедлива. Але за що мама карала тата мовчанням по кілька днів — він не міг зрозуміти. Лиш ставши підлітком, десь у десятому класі, він несподівано відкрив причину.

Якось увечері, коли Євген знав, що мама затримається на якійсь лікарській конференції, він тинявся по Хрещатику, сподіваючись зустріти когось із таких, як і сам, шкільних шалапутів, що могли б почастувати склянкою вина в "забігайлівці". Він уже пізнав смак того чудового безжурного настрою, що дає вино, але грошей того вечора, коли можна скористатися відсутністю мами, в нього не було. І раптом він побачив батька, що йшов під руку з гарненькою дівчиною. Якби не було так людно, Євген шмигнув би вбік, щоб не зустрітись, але вони зіткнулись майже впритул, і батько, спочатку зніяковівши, аж одсмикнув від дівчини свою руку, враз опанував себе й, ніби нічого не сталось, спитав:

— А ти чого тут? Мабуть, хочеться в кіно, а грошей нема? — і тут же поліз у кишеню по гроші.

Якби Євген не впізнав дівчини, він охоче взяв би батькові гроші, хоч і не на кіно, так на вино, але батьковою дамою була та медсестра, що працювала з мамою в поліклініці й приходила якось до них додому робити мамі ін’єкції, коли та захворіла. Євген уже придивлявся до дівчат, і ця гарнюня з сірими метушливими очима сподобалась йому, але побачити її тепер, під руку з батьком, який давно вже не ходив отак із мамою, було бридко. Уникаючи дивитись на батька, бо стало чомусь дуже соромно, він збрехав:

— Та ні, це я вертаюсь від товариша додому, — і поспішив зникнути в натовпі.

Він не сказав про цю зустріч матері, але батько кілька днів після того рано повертався додому й почав розпитувати хлопця про шкільні справи, чого раніш не робив, а одного дня, без усякого приводу, подарував фотоапарат. Але батько став йому чужий. А коли Євген пригадував оту зграбну медсестричку, котра, обіпершись на батькову руку, весело щось щебетала, його проймала злість на батька й на ту паскуду, що наважилась заступити мамине місце. Серйозна, справедлива, розумна мама — і ця пустушка з полохливими очима, що ніби весь час бояться пійматись на гарячому!..

Певно, мама все вже знала про батька, бо останній час не розмовляла з ним зовсім, а одного дня, коли Євген повернувся зі школи невдовзі перед іспитами, він застав маму одягнуту по-дорожньому, з двома спакованими валізами. Намагаючись бути спокійною, вона сказала:

— Мені дуже, дуже шкода покидати тебе, та ще й перед іспитами, але я мушу це зробити, бо далі вже не можу… Коли підростеш, ти Дізнаєшся про все, а зараз я їду до брата в Харків і вже не повернуся сюди. Коли я влаштуюсь там, напишу тобі, і ти зможеш сам вибрати, з ким жити, поки не станеш на ноги…

Голос її затремтів на останніх словах, але вона зробила зусилля й по-діловому сказала:

— На моєму столі лежить лист до батька. Скажеш йому. А зараз попрощаймось тут, бо на вокзалі мені буде важко.

Вона обняла його, поцілувала в чоло, і дві сльози з її очей впали Євгенові на щоку.

Усе це було таке раптове, таке разюче, що Євген тільки дивився на матір широко розплющеними очима, й щось тверде й гірке підкочувалось до горла, а голову свердлило питання, яке він не міг вимовити: "Як же так? Що ж тепер буде?.."

— Піднеси мені речі до трамвая, — промовила мама, опанувавши себе, і він мовчки поніс важкі валізи, боячись розплакатись.

Тільки коли поставив валізи на трамвайну підлогу, йому повернулась мова, й з болем вихопилось тільки одне слово: "Мамусю!" Мама печально всміхнулась йому й торкнулась плеча:

— Виходь, виходь! Усе!

Він зіскочйв з трамвайних приступок і, поки трамвай не зник за рогом вулиці, заціпеніло дивився йому вслід. Потім побіг додому й на клаптику паперу написав батькові: "Я більше не повернуся до тебе. Не шукай мене, бо то даремно. Твій колишній син Євген". Поклав записку на маминого листа, кинувся до дверей, але повернувся назад і дописав: "Я поїхав з мамою".

* * *

Усе дальше було як на кінострічці, в якій наспіх склеєно розрізнені переплутані кадри. Ночував у різних товаришів, як у тумані, Перейшов через випускні іспити, які ніколи б не склав, якби школа ставила оцінки за дійсні знання, а не підганяла б під трійки, щоб не Мати клопоту в райнаросвіті за неуспішність її вихованців. Мав неабиякий клопіт з випускним балом, за який треба було наперед внести десять карбованців, а їх не було. Довго думав, як їх роздобути, але іншої ради не знайшов, як пройти, озираючись, щоб не побачили сусіди, до своїх дверей і, прислухаючись, чи нема вдома батька, тихенько прослизнути до їхньої квартири (ключ од вхідних дверей у нього, на щастя, залишився в кишені), взяти крадькома свій фотоапарат і колекцію марок, які того ж дня за безцінь продав у школі учням молодших класів. Марно витрачені гроші, бо ліпше б того балу зовсім не було! Недбало взяв атестат і три тюльпани, що вручила йому директорка школи під бадьорий туш духового оркестру, сів на своє місце в передніх рядах, за якими позаду сиділи батьки інших випускників. Інших, а не його. Батька свого він не хотів би бачити на цьому вечорі, бо після тої пам’ятної зустрічі на Хрещатику Євген не міг собі уявити батька поза домом без тої медсестри з вкрадливими оченятами, а от маму…

І на мить йому уявилось, що сталось чудо: мама спеціально приїхала з Харкова й сидить десь тут, щоб після урочистої частини привітати із закінченням школи. Євген обернувся назад і пробіг очима по щасливих обличчях чужих батьків, але між ними не було його мами…

Не було, а могла б бути, могла б сидіти тут між іншими батьками, якби в їхній родині було все, як у інших. Не буде мами й завтра, коли Євгенові мине вісімнадцять років і він переступить давно жадану межу повноліття. Навіщо йому те повноліття, коли саме тепер він відчув себе таким сиротою, таким самотнім і покривдженим долею, що не стало сили сидіти далі серед загальної радості й веселощів!

Він вийшов із актової зали й безцільно тинявся по порожніх шкільних коридорах, заглядаючи інколи в класи, де минуло його безрадісне дитинство…

Він вийшов у двір, посидів на спортивному майданчику й заглянув у шкільний садок, де росли дерева, що їх колись разом з іншими однокласниками садив і він, але тут Євген зіткнувся з трьома товаришами, котрі відкопували з-під куща заздалегідь припасені пляшки горілки.

— А ти чого тут? Ходімо з нами, бо вже урочиста частина закінчилась і всіх запрошують на бенкет!

Він сів разом з ними в дальньому кутку великого столу й спрагло допався до питва…

Що було далі — Євген не пам’ятав, бо, коли очумався, він побачив стурбоване обличчя класної керівниці, що прикладала йому до голови холодні примочки, та чув, як хтось із випускниць-дівчат казав: "Він же нічого не їв, лише пив і пив…"

Його нудило, й він зо всіх сил рвонувся надвір, тікаючи від класної керівниці, бучного свята абітурієнтів і від самого себе.

Соромно було зустрічатись з товаришами, перед якими показав себе таким слабаком, та й шляхи їхні розійшлися: товариші стали готуватись до вищої школи, а йому про це годі й думати. Поки що треба на щось жити, з чогось хліб їсти.

Йому пощастило влаштуватись кур’єром у редакції газети — носити до друкарні матеріал до набору й відтіля приносити гранки набраного. Головне, що тут при редакції можна було й переспати в комірчині на купах старих газет і не думати про випадкову ночівлю в когось із колишніх товаришів, котрих нові інтереси відсовували від Євгена все далі й далі.

Та одного літнього вечора він зустрівся з двома своїми колишніми однокласниками, саме тими шалапутами, що навчили його смакувати вино. Знічев’я зайшли в тир, що трапився їм по дорозі.

— Хто найбільше влучить, того частують інші! — вигукнув рудуватий Антін, беручи рушничку й стріляючи в сову. Сова лишилась після пострілу непорушна. Другий шалапут, Володя, змусив зайця перекинутись сторч головою, але другий постріл був хибний, і Володя передав рушничку Євгенові. Євген влучив у сову, але на групі танцюристів зірвався.

— Ану, хто влучить Ворошилову в око? — запалився в азарті Антін і став цілитись у портрет наркома, що висів під склом угорі над стендом. Брязнуло скло, в чолі наркома зачорніла дірка, і завідувач тиру поспішно вийшов на вулицю. Володя продірявив щоку портрета й передав рушничку Євгенові. Той почав цілитись у око, не помічаючи, що з тиру вислизнули обидва товариші, а натомість повернувся завідувач з міліціонером.

— Ось вони, хуліганьйо! — показав він на Євгена. — А два втікло…

У тюремній камері його роздягай "старожили", давши "змінку" — бруднющі діряві штани, залатану "гімнастьорку" й старі, не про його ногу, шкарбани.

І почалося не життя, а животіння, "житуха", як кажуть блатні, коли Євгенові не належали не тільки його речі, а й сам він більше не належав собі: куди накажуть, туди йди, що загадають, те й роби, що Дадуть, те й їж.

Слідство тривало недовго. Єдина заковика, що не давала слідчому швидше закінчити цю нескладну справу, — хто були ті два, що втекли? Хоч завідувач тиру свідчив, що всі троє — одна шпана, але Євген затявся й твердив одне й те ж: він їх зовсім не знає, зустрівся з ними випадково в самому тирі. Так нічого й не домігшись, слідчий передав справу в суд, де вчинок Євгенів остаточно розцінили як хуліганський і засудили на три роки.

Чи знав про ці перипетії з сином Євгенів батько? Хтозна. За порадою однокамерників, Євген всіляко намагався нікого не залучати до своєї справи: де батько й що він робить — не знає, бо давно з ним пірвав усякі стосунки, про матір він і справді нічого тепер не знав. Як на те, й харківська адреса материного брата лишилась у пальті в тій редакційній комірчині, де він ночував, отже, всякий зв’язок з рідними обірвався. А як би ця адреса знадобилась йому в таборі "Канал "Волга-Москва", де він невдовзі опинився! Тяжка фізична робота з кайлом, лопатою й тачкою стомлювала Євгена й потребувала доброго харчування, а їсти давали мало.