Мої і чужі таємниці - Сторінка 10

— Певно, я ще сплю, — сказав я і почув, що мій голос теж зробився як чужий. А може, й справді мати мене не збудила і мені усе це ввижається уві сні. От зараз мати мене збудить і запитає: «Чи довго ти спатимеш?»

І тут я знову почув:

— Ніхто тебе не збудить, бо ти давно прокинувся. А мати твоя двадцять хвилин тому пішла на роботу. А-ап-чхи!.. От бісова погода, напевне, схопив нежить…

«Так! — подумав я. — Це й справді сон! А коли це сон, то мені нема чого лякатися. Краще додивлюся його до кінця, а потім розповім хлопцям. Адже ще нікому з нас не снився такий дивовижний сон! Він цікавий, як кіно…»

Коли я упевнився, що це лише сон, я негайно заспокоївся. А чого хвилюватися? Одного разу мені приснилося, що мене зловили жахливі розбійники, схопили волохатими руками, розгойдали і кинули у страхітливу прірву.

А насправді виявилося, що я просто впав з ліжка.

Ну от, я заспокоївся, подивився у куток, де стояв торшер, і запитав:

— А де ви ховаєтеся?

Торшер повагом відповів:

— А я не ховаюся. Апчхи!

Це почало мене розважати. Ще б пак — речі заговорили! Таке справді буває лише уві сні. Та й то не завжди.

— На здоров’ячко! — гукнув я радіолі.

— Дякую, — прохрипіла радіола.

— Значить, ви у нас у хаті? — запитав я у стільця.

Стілець навіть здивувався такому безглуздому запитанню:

— А де ж іще?

— А чому ж тоді нікого не видно? — хитро запитав я книжкову шафу.

— Хіба ти досі не здогадався? — відповіла шафа.

— Атож, ні, — вже зовсім весело сказав я. — Хіба ж я б запитував, якби здогадався?

І тут я почув неймовірне:

— Знай, хлопчику, — врочисто мовив мій стіл, — я — Невидимка!

— Ой!..

Розділ 9. ТАЄМНИЦЯ

У мене живе Невидимка!

Мені пощастило так, як ще нікому не щастило.

У Києві сотні тисяч квартир, а Невидимка один.

І цей єдиний на весь Київ Невидимка (та що там на весь Київ — на весь світ) поселився саме в нашій квартирі.

Коли людство дізнається про цю фантастичну подію, нашу квартиру неодмінно обернуть на меморіальний музей, а до стіни будинку товстими шурупами прикрутять мармурову дошку. А на ній золотом по білому викарбують: «У цьому будинку жив і працював перший у світі справжній, живий Невидимка».

Безумовно, мене призначать директором меморіального музею, і я розповідатиму відвідувачам неймовірні подробиці з біографії Невидимки.

Та раптом я збагнув, що Невидимка хворий і його передусім треба вилікувати.

І тоді я сказав:

— Знаєте що, товаришу Невидимко, ви посидьте тут, а я злітаю до аптеки по ліки. Гроші у мене є. У мене е цілий карбованець на тістечка…

— А навіщо тобі бігти до аптеки? — підозріло запитав Невидимка.

Я відповів:

— Як навіщо? Я ж чую, як ви застудилися. Вас необхідно негайно лікувати. У мене мати лікар, я все знаю. Грип — небезпечна хвороба! Якщо його не лікувати, він дає несподівані ускладнення. А що, як з вами станеться якесь лихо, людство мені цього ніколи не подарує!

— Тс-с! — прошепотів Невидимка, і я уявив собі, як він приклав невидимий палець до невидимих губів. — Навіть думати не смій про ліки, якщо не хочеш заподіяти мені шкоди. Апчхи!

— А яка ж від ліків шкода? — запитав я.

— А така, — відповів Невидимка. — Хтозна, можливо, саме для мене ліки виявляться шкідливими… А що, коли я сконаю, як піддослідна миша?

— Невже вам не можна вживати ніяких ліків? — розгублено запитав я.

— Ніяких! — категорично відрубав Невидимка.

Лише тепер я по-справжньому злякався. Адже загибель Невидимки від якогось нікчемного пірамідону була б непоправною втратою для мене і для людства.

І я з надією запитав:

— Невже нічого-нічогісінько не можна зробити?

Невидимка відповів:

— Твої наївні запитання, хлопче, мене смішать. Ха-ха-ха! Що ж тут зробиш? Сам бачиш, як я змінився. Був видимим, а зробився прозорим, як повітря. А що це означає з наукового боку? З наукового боку це означає, що біологічні сполуки мого тіла набули нової якості на невідомій органічній основі. Зрозумів? Ось чому реакція мого організму на звичайнісінькі ліки може виявитися жахливою. Ти тільки уяви: можливо, навіть від грама елементарного кальцексу може виникнути ланцюгова реакція і я вибухну, як атомна бомба! Трах-бах-тара-рах — і вибух зітре півміста на порох! Людство тобі такої катастрофи ніколи не подарує.

— Це ще тільки наукова гіпотеза, — вагаючись, зауважив я. — Можливо, ваш організм і не вибухне. Це ще треба перевірити на досліді.

— Так, можливо, і не вибухне, — погодився зі мною Невидимка. — Але хіба ти не припускаєш, що внаслідок сліпого експерименту з ліками моє тіло може втратити вагомість, як уже втратило видимість, і з першою космічною швидкістю ринути у космічний простір? Якщо я не згорю в атмосфері від тертя повітря, я неодмінно перетворюся в космічній холоднечі на крижану бурульку. Бр-р! Людство тобі цього лиха ніколи не подарує.

Від цілковитої безпорадності я навіть зажурився. Я дорікав собі за кволу фантазію. І все ж я раз у раз запитував себе, як допомогти Невидимці, хоч і не знаходив розумної відповіді.