Мої і чужі таємниці - Сторінка 2

— Ех, ви! — зневажливо сказав він мені і Лесику. — Злякалися!

— А от і ні, — заперечив Лесик. — Якби ми захотіли, то з’їли б повний портфель снігу!

— І ще більше! — додав я.

Але Юрко нам не повірив.

— Це ви зараз так говорите, бо сніг розтанув, — мовив він, повертаючись до батареї другим боком.

Ясно, Юрко нам не повірить! Він же не знає, що ми готуємось до космічного польоту і звикаємо до суворих умов. Якби я цього не знав, я б теж сам собі не повірив. І тоді я вирішив тільки трошки натякнути на нашу таємницю.

— Ми навмисне не їли снігу, — сказав я, — бо загартовуємо себе.

— Не вигадуйте! — знову не повірив Юрко. — Коли люди загартовуються, вони навіть сплять у снігу, а потім ще купаються в ополонках.

Ну, що нам було робити? Залишалося остаточно відкрити нашу таємницю, щоб ніхто не думав, ніби ми просто злякалися.

І я відкрив її. Я сказав:

— Тільки це секрет! Коли ми з Лесиком закінчимо школу, ми підемо у космонавти і полетимо на Марс. А на Марсі снігу майже нема. От ми й звикаємо до суворого марсіянського клімату.

Ця новина приголомшила всіх. Якби я сказав, що ми з Лесиком виловили у Дніпрі анаконду, це викликало б меншу сенсацію.

До кінця перерви я і Лесик купалися у променях слави.

А на великій перерві з’ясувалося, що уся наша ланка теж хоче летіти на Марс. Навіть Бублик побажав летіти на Марс і дав слово, що більше ніколи в житті не їстиме снігу і навіть не питиме води, бо на Марсі води так мало, що там навіть канали висихають. А потім подумав і на все життя зрікся морозива, бо хтозна, чи е на Марсі морозиво.

Наш ланковий Сашко Усенко запропонував наступного дня усім зібратися у нього вдома і гуртом обміркувати, що нам робити, щоб на Марс полетіти.

А наступного дня — неділя. А в неділю ми з ключками ходимо на ковзанку. Та хіба важко майбутнім космонавтам один раз у житті відмовитись од гри в хокей?

І справді, у неділю ми прийшли до Сашка без ковзанів і ключок. Ніхто не запізнився. Тільки Юрко Бублик зовсім не прийшов.

Сашкова мати налила нам чаю і почастувала тістечками. Ми пили чай з варенням, їли тістечка і думали про Бублика. Невже він передумав летіти на Марс? А може, не втримався і подався на ковзанку?

Але все з’ясувалося, коли Сашко подзвонив по телефону Юркові додому.

Застудженим голосом Юрко прохрипів у трубку, що батьки силоміць змушують його лежати в ліжку і пити гаряче молоко з медом та чай з малиною. Але він, Юрко, відчайдушне борониться — не лежить і не п’є. І ще він сказав, що, коли видужає, тато відшмагає його своїм паском. Тато вже пообіцяв…

Більше Юрко нічого не встиг сказати, бо цієї миті хтось видер у нього з рук трубку і з грюкотом кинув на важіль.

Довелося розпочати обговорення без Бублика.

Розділ 2. КОСМОНАВТИ

Ніхто у світі навіть не здогадується про імена майбутніх космонавтів. Але я їх знаю. Нас п’ятеро — Сашко Усенко, Юрко Бублик, Боб Скорик, Лесик Баглій і я, Толя Сливка. Вийшло, як на замовлення, на п’ять космонавтів — п’ять найближчих до Землі планет Сонячної системи: Венера, Марс, Меркурій, Юпітер і Сатурн. Добре, що найближчих планет тільки п’ять. Якби їх виявилося хоча б шість, ми б опинилися в скрутному становищі, бо у нас не вистачило б на всі планети космонавтів.

— От бачите, — сказав Сашко, — хочеш не хочеш, а нам слід триматися гурту. Якщо хтось із нас залишиться на другий рік, одна з найближчих планет залишиться недослідженою.

— Та ми ж спочатку вирішили летіти тільки на Марс! — нагадав я Сашкові.

Сашко на це відповів:

— Ну й що? Той, хто залишиться на другий рік, на Марс не полетить, бо він запізниться на цілий рік.

Мені аж моторошно стало. А раптом саме я залишуся?

На другий рік можна залишитися зовсім непомітно. А все через те, що вчителі чомусь мають прикру звичку викликати саме тоді, коли ти чогось не вивчив. А коли ти добре вивчиш урок, тебе й не подумають викликати.

От, скажімо, якось я назубок вивчив урок з історії. Якби мене тоді викликали, я, певно, одержав би п’ятірку. Я піднімав, піднімав руку, а Микола Андрійович, учитель історії, не звертав на мене ніякої уваги. Тоді я підняв обидві руки, але й цього разу він у мій бік навіть не подивився.

Після уроку я підійшов до Миколи Андрійовича і запитав:

— Миколо Андрійовичу, чому ви мене не викликали?

А він відповів:

— Я й так бачив, що ти добре вивчив урок. Молодець!

Я навіть розгубився. Яка несправедливість! Отож мене слід викликати, лише коли я уроку не вивчу? Але тоді я матиму самі двійки, бо хто ж ставить у журналі «молодець»?

— Як це так? — невдоволено запитав я. — Якщо мене ніхто не викликатиме, коли я знаю урок, то обов’язково залишуся на другий рік.

Микола Андрійович засміявся і казав:

— Логічно! Та ти не журись. Післязавтра неодмінно викличу.

«Викличе чи не викличе? — лихоманкове намагався зазирнути я у недалеке майбутнє. — Якщо сказав, що викличе, то так воно і мусить бути. Отже, треба добряче вивчити урок. Але якщо я добре вивчу урок, Микола Андрійович мене не викличе, а на перерві скаже «молодець». Логічно? Логічно! Та й хто з учителів заздалегідь попереджає учнів, коли їх викличе? Якби вчителі попереджали, всі учні давно були б відмінниками. Просто Микола Андрійович хоче, щоб я знову добре вивчив урок. Отже, на наступному уроці мені слід удати, ніби я все знаю, а насправді можна не готуватися».