Молодший брат Сонця - Сторінка 5

— Терміново до боса, док! Просять негайно!

Мотоцикл загуркотів і, тягнучи шлейф синього диму, поніс посильного назад.

— Ти вгадав: якась важлива птиця прилетіла, — сказала Террі, витираючи плечі пухнастим рушником.

— Украли такий день, — кивнув головою Девід.

— Вони можуть украсти й ціле життя… Круки.

Девід поплескав її по засмаглому плечу:

— Не панікуй, Террі, все буде гаразд.

Насправді ж він був дуже стривожений цим несподіваним викликом. Такого ще не бувало: турбувати його в час відпочинку! Щось, мабуть, і справді екстраординарне…

Провівши дружину до свого котеджу, Девід попрямував по гравієвій доріжці у бік адміністративного центру — великої скляної призми, на пласкому даху якої виднівся вертоліт. Гравій шурхотів під ногами заспокійливо, та думки в Девіда були тривожні.

Передчуття не обмануло вченого. Обличчя боса, що сидів за своїм величезним полірованим столом, було похмуре, перед ним лежала газета, по якій він водив важким, олов’яним поглядом. Навіть вівчарка, з якою той не розлучався, злісно блимнула на Девіда янтарним оком. Двоє прибульців — один у військовому, другий у цивільному — сиділи в кріслах біля столу і, як по команді, повернули голови, пильно дивлячись на Девіда. Генерал з одутлим обличчям стояв біля вікна, то поглядаючи на два дзьобасті крани, що застигли біля причалу, то позираючи на боса.

Привітавшись порухом голови, бос відсунув од себе газету:

— Я так і знав, що будуть неприємності…

— Що сталося? — стурбовано запитав Девід, підходячи до столу.

— Почитайте, що ця ваша лаборантка накоїла… Недаремне секретна служба…

«Нарешті! — подумав Девід, узявши газету. — Нарешті Віра дала про себе знати!»

На першій сторінці палахкотів надрукований червоним заголовок: «Супербомба в расистів Південної Республіки!»

Девід неквапно сів у крісло, поклав ногу на ногу і почав читати, удаючи з себе спокійну людину.

Бос вийняв з коробки сигару, малесенькими ножицями надрізав її й запалив. Той, що в цивільному, розклав на столику свою апаратуру — портативний магнітофон і два фотоапарати. Військовий, не діждавшись запрошення, простягнув руку до коробки з сигарами, намацав одну, але ножицями не скористався — відкусив кінчик, наче бритвою відтяв. Бос вишкірився й подав йому запальничку.

А Девід читав, і жоден м’яз не ворухнувся на його лиці.

«Ми зустрілися з Вірою в кабінеті головного лікаря. Небезпека для її зору вже минула. Я задав їй лише одне запитання:

— Що бачили ваші очі на тому острові, від чого мало не осліпли?

Віра спохмурніла, злякано озирнулася навколо. Лікар, лагідно усміхнувшись, нагадав, що вона перебуває не в Південній Республіці і може говорити вільно.

Дівчина, зрештою, опанувала себе і розповіла вражаючі речі. Так званий дослідницький центр на острові Сирен — це замаскована військова база, де в умовах найсуворішої секретності відомий фізик Девід Кінг створює для Південної Республіки бомбу страхітливої руйнівної сили. Нещодавно була випробувана маленька модель цієї супербомби. Гора, на якій поставили мініатюрний пристрій, зникла за кілька секунд, наче її там і не було. Після випробування лабораторія професора Девіда Кінга повинна розпочати виробництво бомби запроектованої потужності. В матеріалах і устаткуванні на острові нестачі немає — все доставляється на першу вимогу Кінга як морським, так і повітряним шляхом.

На запитання, що саме трапилося з нею, Віра сказала, що зайшла в небезпечну зону випадково, бо зовсім не сподівалася, що буде такий катаклізм; від епіцентра вибуху вона перебувала щонайменше як за кілометр… Які ж нові фізичні явища відкрив професор Кінг? Віра розповіла, що робота в лабораторії організована так, що кожен виконує лише певні операції, які не дають ніякого уявлення про загальну картину. До того ж секретна служба тримає під пильним наглядом кожен крок не лише наукового персоналу, а й усіх робітників, навіть тих, що на підсобних роботах.

З усього, що розповіла Віра, стає цілком ясно, що уряд Південної Республіки знехтував міжнародну угоду про повне роззброєння і таємно нарощує воєнний потенціал».

Дочитавши, Девід мовчки поклав газету на стіл. Бос підвів зіжмакане обличчя і, ледве стримуючи роздратування, спитав:

— Що ви на це скажете?

Девід пройшовся по кабінету. Вівчарка наставила вуха і повела за ним очима, звісивши червоного язика.

— Що ж тут можна сказати? — нарешті обізвався Девід. — Дурне дівчисько.

Бос простяг руку з сигарою до попільниці, але попіл упав на стіл.

— А ви за неї ручилися, Девіде. І скромна, й тиха — справжня тобі овечечка. А вона, бач, що намекала!

— Ви вважаєте, що можуть бути неприємності?

Бос промовчав, за нього докинув генерал:

— Ого! Ще й які!

— Але це ж… — Девід поглянув на незнайомців, що уважно стежили за ним. — Це ж несерйозна балаканина молодої дівчини. Дивно, що така солідна газета…

— Правильно, — підхопив бос. — Несерйозні, безпідставні закиди. І їх треба спростувати, просто висміяти. Це ось кореспондент радіо… — бос підсунув до себе візитну картку, — і нашої найбільшої газети…