Микита Братусь - Сторінка 7

Мабуть, ви вже помітили, що я теж люблю посміятися всмак і нудних людей не терплю. Часом Оришка докоряє мені:

— І коли ти, Микито, вже насмієшся, коли ти переказишся?..

А що я можу, коли життя сприймається мною під веселим кутом зору? Такою вже, видно, вдалася уся моя генерація, таким, мабуть, і я залишусь до самої смерті і вмру з посмішкою на вустах, а дівчатам накажу, щоб поховали мене отут у веселім саду, на веселому козачому острові, на самій його верховині… Та хіба буде смерть? Іноді мені здається, що я — вічний. А мо’ й справді я вічний, га? В усякому разі сам я ніколи не повішусь, хіба якійсь молодичці на шию. Завжди казав і кажу:

— Недобре мати справу з жінками, але з женщинами — прекрасно… Життя без чудес мертве.

Отже, про нашу історію.

Треба ж було, щоб отак збіглося: мені, як і моїм видатним предкам, теж довелося писати листа за море, тільки не подумайте, що султанові — султани тепер перевелися, — писав я ще далі, іншим адресатам: в туманну Англію.

Сьогодні джентльмени, злигавшись з американськими прасолами та бандитами, хочуть розпалити нову світову війну. При цьому вони пробують звалити свої злочини з хворої голови на здорову, як той їхній предок — ярмарковий злодій, що, прокравшись, навмисне репетував:

— Каравул! Держіть!..

Так і зараз. Щоб задурманити публіку, вони кивають в наш бік, на всіх радянських людей, тобто і на мене персонально.

Микита Братусь — агресор! його сади завтра нападуть на нас, Братусеві сади загрожують усім нашим американським роздутим штатам і англійській короні також!

— Ні, панове, я — людина доброї волі, з чесного, не загребущого роду походжу. Вам — хай ваше, а мені — моє, те, що не надувається штучно, а зростає природно, згідно з усіма безсмертними законами розвитку.

І чого вони пристають? Чого за поли хапають? Піниться на мене Черчілль, сам не знаю, чим я йому так ріпицю наперчив… Чи за провал інтервенції досі казиться чи листа мого досі забути не може? Але ж правда була моя, і я готовий сьогодні вдруге того листа підписати.

А було це так.

В тридцятих роках наша черешня йшла на експорт в Англію. Відправляли ми її в бочках, засульфітовану чин-чином. Таку черешню як обвариш взимку, то вона стане мовби щойно з дерева знята. Платили англійці золотом, а ми, як відомо, саме посилено будувались, і їхні фунти були нам цілком до речі. Купують лорди нашу черешню і, як витончені— знавці, хваляться нею, не нахваляться.

Потім, — мабуть, з намови старого лиса Черчілля, — починають вести під мене підкоп.

— Ми, мовляв, споживачі, наше замовницьке право, давай писати Братусеві реляцію, давай вимагати від нього ще кращої черешні. Микита знайде, Микита все зуміє!..

І пишуть гуртом реляцію в наш «Червоний запорожець», просто на моє ім’я.

Приносить мені Мелешко ту реляцію і чистить Уїн’ стона Черчілля на всі заставки.

— Підожди, кажу, Логвине Потаповичу, не метай перед сером бісеру… Що там скоїлось?

— Читай, — кидає Мелешко листа мені на стіл. — Читай та відповідай. Каверзують пани-сери. Пташиного молока їм забажалося!..

Читаю. Так, мов, і так, містер Братусь. Перепробували ми черешні з усіх материків, але кращої, ніж з України, ліпшої за Ваш сорт «Піонерка», ще не зустрічали ніде. Все в ній ідеальне, все нам імпонує за винятком одного: забарвлення нам не підходить. Занадто вже вона у Вас червона! Будьте ласкаві удосконалити її і вивести для нас жовту або, принаймні, блідорожеву черешню з такою умовою, одначе, що вона збереже в собі всі смакові якості «Піонерки».

Отаке було замовлення твердолобих лордів.

Я сам дипломат і хитрун, але завжди кажу правду. Бо справжній дипломат завжди говорить правду, і в цьому якраз його сила й талант.

Мушу зауважити, що на той час, коли заморські лорди вели під мене підкоп своїми реляціями, в нашому районі саме закінчувалось будівництво нового плодоконсервного заводу. Я вже мав з ним тісний контакт і, зважаючи на це, спокійно відповідаю твердолобим джентльменам.

Так, мов, і так, шановні джентльмени. Вельми дякую за похвали в адресу моєї «Піонерки» і пускаю геть поза вухами ваше нахабне замовлення. Не виводитиме вам Микита ні жовтої, ані блідорожевої черешні, бо виводить він те, що йому до вподоби, а подобається йому якраз повнокровна, палаюча, червона барва!..

Що ж стосується моєї черешні, яку ви одержували з України до цього часу, то віднині вона йтиме на переробку в наш новий плодоконсервний завод на компоти трудовому радянському людові. Отже, вам я, сери, на даному етапі нічого не можу запропонувати, окрім нашої відомої української дулі.

Так я відповів.

Мелешко завірив мій підпис печаткою «Червоного запорожця».

IV

Ви не знайомі з моєю Оришкою? Ото вона виринула в кінці алеї, мабуть, несе вже мені обідати. «Моя Оришка» — так і тільки так, бо іноді можна почути ще інший термін — він мені ріже вухо: «Оришчин Микита»!

Правда, може, я сам-таки в цьому й винен… Якось, ще на фронті, відбувався в нашій дивізії великий мітинг, і випало мені виступати перед братами як представникові від українського народу (там виступали бійці багатьох національностей, усі ми йшли на ворога пліч-о-пліч під одним прапором!). Так от, висловивши певність, що дійдемо, брати, ми скоро до Берліна, сказавши потім про знамениті калачі та пишки, я закінчив промову тим, що «повернеться, мовляв, ще Микита до своєї Оришки!»