Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера - Сторінка 14

Я брів болотом. Усе навкруг справляло навряд чи приємне враження. Товсті стовбури плаунів були вкриті листяними подушками з рубцями від опалого листу, а саме листя звисало лише з горішніх гілок. Лепідодендрони спліталися кронами із сигіляріями, створюючи вічну півтемряву. Коли-не-коли наді мною пролітали бабки з розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів, а здоровенні павуки, таргани та скорпіони сердито блимали з густих чагарників. Ось неподалік почувся плюскіт води: якась тварюка насилу виповзла на берег з рибиною в пащі. «Стегоцефал, — безпомилково визначив я. — Перші наземні хребетні».

Десь неподалік затріщали гілки, все ближче і ближче — на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько разів у три вище за мене і вишкірило зуби. «Тиранозавр, — жахнувсь я, — страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з’явитися пізніше. Хоча б так мільйонів на сорок років». Але роздумувати було ніколи. Хижо прискаливши око, тварюка кинулася на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь… і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок. Ще сьогодні я ловив ним метеликів, а зараз тебе самого, як ту комаху… Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку…

— А-а-а-а! — б’є мій зойк у верхівки дерев. Роззявляється страшна паща і Митьковим голосом кричить:

— Сергію, Сергію, що з тобою, га? Прокинься, Сергійку! Розплющую очі. Наді мною схилився з ліхтариком Митько, стискаючи рукою мій лікоть.

— Тобі що, снилося щось страшне?

— Нічого мені не снилося, — сердито одказую. — Одпусти руку, чого ти вчепився в неї своїми пальцями?

— Ну, пробач! Тобі боляче, так?

— Зовсім мені не боляче. Це все твої читання дурні вголос. Скінчив уже?

— Скінчив. Ну не сердься. Вже лягаю. Він вимкнув ліхтарик і ліг поруч:

— На добраніч.

— Нічого собі добра ніч, — відповів я. — Мало не вмер од переляку через твої читання.

Спали ми без пригод.

Розділ IX
Таємниця лісового озера.

Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.

— Може, він потонув, — висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування цієї тварини.

У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніше, сидіти за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.

У Фа-Дієза щез тромбон, і завклубом оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.

Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.

— Ну й онучки ж у мене, — казала вона. — Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються — не розумію. Це ж щастя — таких діточок мати.

— Жах, — сказав якось Митько. — Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки. Ну ніколи не міг би подумати, що замість літнього відпочинку ми влаштуємо собі ще одну чверть.

— А ти нічого не помітив? — примружив я очі.

— Що саме?

— А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, — єхидкувато зауважив я.

— А й справді, — засміявся він.

А дні минали.

Час було збиратися додому.

— А що, якби ми його справді побачили? — якось запитав я. Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.

— Треба було б спробувати спіймати, рішуче відповів Митько.

— Скоріше воно тебе спіймає.

— Тоді хоча б сфотографувати.

— Це я вже чув. А потім?

— Потім здати фотографію до Академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його за фотографією — це неважко. Оце було б відкриття! Адже не кожен день ловлять тварин, яких вважають давно вимерлими. Подумай тільки, вимерлими десятки мільйонів років тому. Уявляєш, вмикає наша Семенівна радіо, а там: «Урядове повідомлення: учні шостого «Б» класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку…» Якщо через одну латимерію свого часу такий галас зчинили, то що вже казати про нашого, — він ледь порожевів, — Митькозавра. Може, ще й по медалі…

— Точно! — розвеселивсь я. — «За врятування потопаючих».

— При чому тут потопаючі? — не зрозумів Митько.

— Це я так, пожартував. Яку ж, по-твоєму, медаль?

— Мабуть, «За відвагу».

— «За відвагу»? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, щоб аж коліна трусились. Було?

— Було, — сказав Митько. — Коли булькало.

— Так ти ж іще й лізти хотів туди! Я тебе ледве втримав.

— Лізти хотів, але боявся — страх один.

— І я боявся. Аж тремтів.

— Тихше, Сергію, — почув я шепіт друга. — Здається, там он… Диви…

Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води.