Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера - Сторінка 5
- Стельмах Ярослав Михайлович -— Ні, — промимрив я. — Нам треба колекцію збирати.
— А-а, ну, збирайте. А захочете, то приходьте в гості. Я ваш, так би мовити, найближчий сусід. Отут же, за вашою хатою, і моя стоїть. Та Митько знає. А де ж він сам?
— Зараз прибіжить.
— Ну, то ще побачимося, — потюпав він до хвіртки.
— Митю, — загукала бабуся. — Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? — посміхнулась до мене.
— Ще й як, — кинувся до вмивальника Митько.
* * *
— Ну, як там у вас, все гаразд удома? — цікавилась бабуся.
— Угу, вше, — ствердно кивав головою Митько, запихаючись голубцем.
— А як доїхали?
— Добре, — одказував Митько, простягаючи руку до глечика з молоком.
— То чому ж тато не повідомив? — допитувалась бабуся. — Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.
— Не знаю, — відповідав Митько, наливаючи собі киселю. — Ми й самі дивувалися.
— Телеграми не дали, — не вгамовувалася старенька.
— Телеграми! — скрикнув Митько.
— Ну так, що ж тут дивного?
— Телеграми! — мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.
— Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!
Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга.
— Ох, я ж розтелепа! — скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. — Ай-я-яй! Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім…
— Забув про телеграму? — закінчила бабуся. — Еге ж?
— Еге ж.
— Ех ти, — провела рукою по Митьковій голові. — Наїлися?
— Наїлися, спасибі, — дружно закивати ми.
— А тепер куди?
— Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…
— Ну, ідіть, ідіть. Таж на обід не запізніться.
Розділ III
Озеро. Змії люблять сіно.
Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в’їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха.
«От капосна», — думаю я собі, коли це:
— Агов, Демидівно, — чийсь пронизливий голос. — Діждались-таки онучка?
— Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.
— А де ж то вони, чи вже подалися кудись?
— Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспати.
— А он мій Василь теж городський, а ще зрання на свій велосипед — найшла чим хвалитись! — та гайда з двору.
«Ага, так це баба того Василя, — подумав я. — Ану-ну», — і підскочив до вікна. Проте вікно виходило в город, і видно було лише картоплиння. Тоді я поторсав Митька за плече.
— Вставай, Митю, он Василева баба прийшла.
— Га? — сонно озвавсь той.
— Баба прийшла Василева, отого велосипедиста.
— Тю! То це треба мене будити, — позіхнув товариш. — Хай собі хоч сто баб, шо тобі до них?
— Та нічого. Я думав, тобі цікаво буде.
— Ціка-аво, — знов позіхнув товариш. — Що там цікавого? — І раптом, мов оце не він щойно ледь одірвався од подушки, скочив на ноги. — Ну, збирайся швидше. Бери морилку, я — сачки, та й підемо.
— Зразу? — скрививсь я.
— А чого відкладати? За три дні назбираємо, а там гуляй собі, скільки хочеш.
— Ага, назбираєш за три дні.
— Хіба це довго? Сачком — раз, в морилку — два, в коробку — три, шпилькою — чотири. От і все!
— А курінь?
— Так само собою. А куди ж ми, по-твоєму, йдемо? Туди! Обладнаємо курінь, а як залишиться час, то, може, щось і вловимо.
— О, — полегшено зітхнув я. — Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал.
— А як же інакше, а як же інакше, — виспівував Митько, заглядаючи в піч. — О, щось вариться. Чудово! — вибіг із хати.
— Доброго ранку, бабуню, — чути було вже знадвору. — Погодуєте нас?
І ось на столі парує молода картопля, притрушена кропом, і сало, і сметана, і кисле й солодке молоко…
І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.
— А головне, — казав дорогою Митько, — ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: «Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!» А моя — ні слова.
— Так, — погодивсь я, — бабуня що треба.
— А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані — то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся — ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати — поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицалась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.