На гастролях в Микитянах - Сторінка 17

Але на його безталання, після виходу з консерваторії в його збавився голос: став трохи хрипкий та сипкий. В оперні солісти він вже не годивсь і спочатку мусив стати за хориста. Плата була мала, а роботи й тяганини було багацько. Він напитав собі місце регента та вчителя співу в одному місті під Москвою, але незабаром посварився з соборним протопопом і з директором, перейшов у друге місто, а далі в третє. Його скрізь знали як непомирливого та упертого чоловіка, а начальство не любило його за те, що він оступався за малих півчих, котрих погано харчували соборні економи. Через це він скрізь заводився й гризся з протопопами. Він корився гімназіальним директорам доти, доки вони поводились з ним, як з рівнею. Але як тільки начальники поводились з ним, як з залежним од їх слугою, він заводився з ними, сваривсь і зараз забирав свої манатки та й тікав на інше місце.

В той час він служив за регента в Києві в архієрейському хорі і в двох гімназіях за вчителя співу. В останній рік його вчення в консерваторії Флегонт Петрович прибув до Петербурга й записався в консерваторію. Земляки поєднались, побратались на чужій чужині й стали великими приятелями, а згодом вони стали ще й сватами.

— Одже ти, Льоню, нічого не писав нам за свою жінку. Чи вернулась пак вона з Петербурга, чи й досі там байдикує? — спитала матушка в брата.

— Ще б пак писав за таку Мелегерію Султанівну! Чи варто ж за неї писати? Дав їй опрічний пашпорт, та й нехай собі тиняється по столицях, коли пішла в світи. Цур їй, пек їй!

— Невже ти таки наваживсь розійтись з нею? — спитала сестра з спочуванням до братового горя.

— Атож! Як же я житиму вкупі з нею, коли вона сливе щовечора прибирається, прилизується й ходе на плебейські бали в Царський сад, в Шато. А з балів вертається в третій годині, ще й якісь кавалери завжди приводять її додому. В останній раз, як вона чепурилась перед дзеркалом, дитина прибігла та й припала їй до колін. А вона як пхнула хлопця, то він покотився, як цуценя, і об стіну вдаривсь. Не прийму я її. Та й вона, надісь, не схоче вертаться до мене, бо в столицях веселіше й догідніше життя для такої особи, — сказав він з осміхом.

Леонід Семенович оповідав за це своє горе з смішками й жартами. Це була його звичка. За все, навіть за свою жінку, за своє лихо, він говорив з жартами, хоч під тими жартами ховалось горе, ховалась драма його життя. Сестра зітхнула. Флегонт Петрович задумавсь. Задумавсь і веселий отець Зіновій. Усімбуло шкода родича. Леонід Семенович був естетик од насіння й до коріння ще змалку; він дуже любив гарні цяцьки, гарненькі картинки, кольорові писанки. За гроші, що батько давав на гостинці, він тоді ще, як був малим, купував картинки та усякі малюнки, та хусточки, де були вибиті гарні квітки, тюльпани та маківки. Усе гарне та квітчасте надило його до себе ще змалку. Наглядівши біляву красуню десь у Тулі, він навіть і не розпитував гаразд про неї й зараз оженився, бо вважав тільки на її гарну вроду, а про її вдачу навіть не питав ні в кого. «Хоч під лавкою, аби жити з гарною панянкою; хоч під дровами, аби жити з чорними бровами», — каже українська народна приказка. І він вчинив по приказці. Природжена естетичність, природжений потяг до всього гарного, до краси й запагубила його вік. Його жінка була пещена, мазана красуня, була гарна животина, а не людина. В неї, потай і не потай од чоловіка, тягся роман за романом, лицяння за лицянням, доки за це не пішла чутка по всіх усюдах і дійшла й до чоловіка.

— То ти розпочинай діло за розвід. Візьми та розведись з нею, то й лиху буде кінець, — сказав Флегонт Петрович.

— Коли ж вона не згоджується, а силувать її не можна ж. Певно, має на думці показиться, поки молода кров грає, а як підтопчеться, то й вернеться до мене. Але я її зроду-звіку не прийму. Вона мене зрадила, занапастила мене й остогидла мені, — сказав Леонід Семенович.

— Це ви так тільки говорите. Одже ж приймете, яквона приїде до вас, — сказав отець Зіновій.

В сірих ясних Леонідових очах блиснуло щось гостре. Стальовий блиск мигнув і зник в одну мить. Він був упертий, завзятущий і невблаганний і за обиду й кривду не дарував нікому.

— Як приїде до мене, то й піде туди, де й була, коли їй завадило в Києві; а я не стерплю такої обиди, —сказав він з осміхом.

— Це ви тільки так говорите. «Як буде каяття, то буде й вороття», — сказав отець Зіновій.

— Ой смачний же в тебе, Олю, борщ з курятиною! — промовив Леонід Семенович, покуштувавши борщу з тарілки. — Нема в світі смачнішого наїдку, як сало та ситий добрий борщ. Оце так козацька їжа! Оті солоденькі потрави, оті пундики та лагоминки — то все наче трава. Як дві тарілки борщу, то я вже й пообідав. Цим я тільки й живлюсь.

І справді, він виїв дві тарілки борщу й потім ще з’їв шматочок печені, а до третьої потрави й не доторкався. Зараз по обіді Леонід пішов у прихожу, розкутав з простирядла картини, вніс у світлицю й поставив на канапі проти вікон. Картини були здорові й гарненькі. На одній були намальовані дівчата, що танцювали козачка під ворітьми коло садка; на другій було намальовано озеро й Альпи, а над озером на березі стояв будинок, де на лавці сиділи панія й пан, а дитина ніби задивилась на воду, держачи ляльку в руках.