На гастролях в Микитянах - Сторінка 21

— Ой коли б ці гості хутчій перебирались в своє житло. Дам їм усе, що потрібно в господарстві, дам і наддам, аби вони швидше виходили й жили собі нарізне од нас в опрічнім домі, — говорила Ольга Павлівна до отця Зіновія нищечком.

— Та то ти вже дуже пеклюєшся тією Машею. Ти не дуже їй потурай та падкуй коло неї, бо вона така ж сама, як і Ївга, тільки на селі кирпу гне, нібито вона справжня панна, — говорив о. Зіновій до жінки.

Але матушка була добра, і їй було шкода й Маші, що вона через свої вереди та городянські гордощі зосталась без вечері. Вона покликала Машу в прихожу, вкраяла добру партику паляниці, накришила на тарілочку сала й подала Маші. Маша взяла з якимсь нехтуванням в очах, сіла на стільці коло столика й почала уплітать паляницю й сало на всі застави.

В покоях знов почалось вештання та готування до парадової вечері, застеляння стола та розставляння парадового посуду. Леонід Семенович аж охрип од співів. І Флегонт, і отець Зіновій вже переситились тими співами й замовкли. Матушка попросила гостей сідати за вечерю. Подали смажені курчата.

— Та ти, сестро, не дуже-то пеклюйся мною. Мені не дуже-то уподібні усякі панські пундики. Ти мені зготуй гречані галушки з вишкварками, — оце так козацька іжа! — говорив Леонід Семенович, примостившись коло стола.

— Коли тобі ця потрава до смаку, то я звелю тобі принести. Сьогодні Ївга варила слугам на вечерю гречані галушки. Маша не схотіла вечерять, то в горшку їх, мабуть, зосталось доволі. Підіть, Машо, та спитайте в Ївги, —говорила матушка.

Незабаром Маша ввійшла в столову й поставила оеред Леонідом Семеновичем тарілку з галушками.

— Оце так запорозький поживок! І смачний, і тривний. Люблю сільську страву більше од усього, — говорив Леонід Семенович.

Він і справді їв галушки з жадобою, бо в Києві скучив за цією сільською потравою.

Після вечері знов почалась біганина — стеління та укладання дітей в постелі. Леонід Семенович знайшов дорожню батющину теплу бурку з відлогою й сказав усім добраніч.

— Куди ж це ти йдеш? Чи не в порожній школі часом думаєш спати? — спитала сестра.

— Піду в клуню та ляжу в засторонку на соломі. Мені найуподобніша ота селянська постіль. Пам’ятаєш, Флегонте, як ми колись малими викачувались в клуні на пахучому сіні та на вівсяній соломі сливе до півдня! Та й добре ж спалось на пахучій вівсяній соломі! А ходім, Флегонте, в солому! — запрошував він артиста.

Але Флегонт вже спанів і тільки осміхнувся рожевими устами, повними й свіжими, мов у панянки.

— Було колись гарно на сіні, а теперечки на подушках таки краще й догідніше, ніж на соломі, — одповів він.

— Та тільки не куріть там в засторонку, щоб часом не наробили пожежі. Покиньте в хаті оте курево, —обізвавсь отець Зіновій.

— Це ти бозна-що вигадав! Ще схопиш якусь хворобу, — сказала сестра.

Вранці Леонід Семенович прокинувсь і почутив, що в його в боку коле колька. В засторонках перед жнивами звичайно буває порожньо. На поді засторонки валялась тільки вогка мерва та якась потерть з соломи, що миші пересікли за літо, та ще й вогка. Леонід Семенович застудив один бік. Він попросив у сестри спирту й довго розтирав бока, доки перестала колька.

— А бач! Я ж тобі казав, що ми вже зам’якинились і спаніли од городянського життя. От і «не видержав постригу», як приказують. Ото другий раз не квапся спати на запорозькій постелі або в садку проти неба на землі. Гречані галушки не завадили, а вогкий діл в засторонку пошкодив, — говорив Флегонт Петрович.

— Мабуть, ми вже скацапніли. А влий, будь ласка, сестро, в чай з півстакана рому. Може, тепло пройме мене й промкнеться в порібрину, де саме зосередилась колька, — говорив Леонід Семенович.

— Це значиться, що нам вже годі спускаться до клуні та до хати, а напереверт: треба піднімать селянську хату й селян вгору до себе, до нашого рівня, — сказав Флегонт Петрович. — А на це треба великої напруги сил і державних, і наших поодинчих.

Якби в наш час була Запорозька Січ, Леонід Семенович з його вольнолюбством та потягом до простоти, певно, опинився би в Січі й був би завзятущим козаком-запорожцем.

IV

За чаєм Софія Леонівна сиділа задумана та бундючна. Вона насилу говорила з господинею ради звичайності, бо не могла забути за обиду свого Петрушки та й своєї Маші.

«Певно, моя ятрівка зла, коли надулась, як індик. Бозна-чого дметься! Малі хлопці усі заводіяки й ладні битись щодня, щогодини. Після чаю треба заходжуваться коло переносин в школу», — думала Ольга Павлівна, скоса зиркаючи на ятрівчине лице, на котрому було знать сутінок невдоволення.

Після чаю артисти пробували розважать себе співами, але, очевидячки, співи їм трохи вже надокучили. Отець Зіновій вийшов до людей, що стовбичили в пекарні й заважали матушці й Ївзі пораться коло печі. Женці, що почали вже жати за сніп, полаялись за постаті на різі й прийшли до батюшки, щоб він сам зробив діляницю постатів, бо хліб місцями був на різі дуже не однаковий. Жвавий батюшка побіг бідкою на поле, поділив їм постаті, звелів класти стайки з полукіпків рівними рядками й натикать будяками на знак, до кого належаться нажаті копи. Отець Зіновій побачив, що женці вже розпочали роботу й доведуть її самі до кінця, вернувся додому й звелів заходжуваться коло переносин в школу. Наймити зняли з підрів в возовні стародавні дерев’яні ліжка й попереносили в школу. На підрях стриміли старі стільці, зчорнілі од пороху. Їх поздіймали й пообмивали і теж попереносили в школу. Левко знайшов у клуні старого ослона, на котрому одпочивали молотильники коло машини, припер його до школи й поставив цю мебіль в салоні. Ці переносний були гулянкою для гостей. Леонід Семенович затесав чотири кілки й забив їх на причілку під єдиною вербою на ввесь шкільний город… Левко знайшов в стані дві дощечки і поприбивав їх на кілках; от і вийшов дачний стіл в холодочку. Флегонт Петрович познаходив на підрях та в закутку в возовні старі низенькі рамчаті улики й дуплянки з щілинами, попереносив їх і поставив кругом стола. Малі паничі принесли ще дві дуплянки й поставили теж коло призьби, буцімбито височенькі стільці для Петрушки.