На гастролях в Микитянах - Сторінка 31

В садку під грушею стояв застелений стіл з самоваром, стояли поналивані стакани чаю й хололи. Матушка все турбувалась, що паничі надто загаялись в школі, а чай холоне. Глянула вона в двір поверх штахетів, аж паничі ведуть удвох Софію Леонівну попід руки й регочуться. Софія Леонівна й собі реготалась.

— Ну та й веселі ж ваші паничі, Флегонте Петровичу! — промовив отець Зіновій.

— Ведуть Соню, неначе бояри тещу до зятя на перезві, — додав Флегоит Петрович і побіг одчинять хвіртку в садок назустріч паничам.

— Ну та й дуріють же оці жевжики — обізвалась матушка Ольга Павлівна до отця Зіновія. — Знать весела мати родила їх обох.

— А Софія Леонівна, очевидячки, й сприяє їм, — пошепки сказав о. Зіновій, — мабуть, такі жарти припадають їй до вподоби: певно, не дуже-то шанується моя невістка, коли паничі геть-то вже запанібрата поводяться з нею, неначе парубки з дівчатами.

— Ольго Павлівно! попроганяйте лишень оцих хлопчиків ломакою, щоб вони дали мені спокій, — промовила Софія Леонівна й ніби впала од утоми на стілець поруч з господинею.

— Коли ж не подужаю їх, бо обидва паничі вже не маленькі. Якби це так пустували наші Петрусь та Івась або якісь там недолітки, то я б ще дала собі ради: а цих дітей я не впиню й нічого не вдію з ними, — одмовлялась матушка.

— Але це й добре, що вони доволокли мене в садок. Я оце вперше скупалась цього літа, і після купання в мене так обважніло все тіло, що я насилу допленталась од греблі до школи, та оце й до вас з помагачами, — говорила Софія Леонівна і вкинула в стакан дві грудочки сахару та й почала колотить чай ложечкою.

Паничі посідали за стіл і похапцем сьорбали прохоловший чай, неначе хапались кудись на службу. Наркис Амфилохійович Назарів сидів проти Софії ЛеонІвни і все піднімав її на сміх, що вона купалась коло греблі на тарасі та на хамлі під спустом. Він очевидячки залицявся до неї. Після купання Софія Леонівна побілішала, навіть трошки зблідла, стала делікатніша на взір. Гарні чорні брови ще виразніше малювались на білому чолі, а чималі карі очі ніби побільшали й стали виразніші. Втома од купання та од доброї промашки до річки наддала її красі і делікатності, і якоїсь романтичності.

Наркис Назарів почував, що той погляд карих, ніби втомлених очей доходить до його серця й глибоко промикується в його душу. А чудові чорні брови манили його очі й неначе лащились до його серця, а задума в очах неначе подихала на його гарячим подихом. Резеда розливала тонкі делікатні пахощі попід грушею. І молодому хлопцеві уявлялось, що ті делікатні пахощі вникали в очі й брови Софії Леонівни і що тими пахощами повівають на його Софіїні очі та чорні брови. Софія Леонівна ще й передніше дуже подобалась йому, а теперечки в той чудовий вечір, в гарній поетичній глушині, під зеленим гіллям, під чистим синім небом та одлиском вечірнього сонця в його в серці розжеврілось й запалилось щире кохання.

Наркис не зводив очей з Софії Леонівни. Вона пила чай і вряди-годи зиркала на його втомленими, ніби благаючими очима. І в її серці з’явився зародок чогось більшого й дужчого, ніж звичайна прихильність до приємного й веселого красуня.

Висьорбавши чай, непосидящі, товкущі хлопці кинулись до дітей, що поприбігали до стола, і почали з ними граться. Паничі знать не дуже-то ослабли й обважніли од купання, бо наперемінку садили їх собі на потилиці й ганяли з ними кругом груші, неначе грали в хрещика. Хлопчики реготались, хапались рученятами за навислі груші та листя, поганяли їх і ньокалн, ніби на коні. Молоді паничі неначе й самі змалились, бавлячись з дітьми, стали, мов великі діти.

— Та годі вже вам дуріть! Пустують, неначе малі діти; і вгамувать, і впинити вас нікому. Сідайте лишень та мерщій пийте чай, бо затого й самовар вичахне. Он вже й череда йде, затого вечір буде. Йдіть-бо!— гукала матушка на паничів.

Назарів скинув дитину з потилиці, прибіг засапании і сів на лавці попліч з Софією Леонівною, Вона приємно осміхнулась і не посунулась далі од його.

«Чи ти ба! присунувсь, неначе парубок до дівки, аж плечі їх черкаються. Може, в їх у Києві тепер так поводиться. Гарна ж у їх там пішла поведенція», —думала матушка, маючи на думці сільський погляд на женихання й залицяння.

— Давайте грати в чого-небудь, чи в жельмана, чи в сусіда, чи що, — говорив Наркис Назарів, вмостившись надто щільно коло Софії Леонівни, — чи ви пак, сусідко, задоволені своїм настирливим сусідом? — промовив він в жарти до Софії Леонівни.

— Атож! Чом би пак і ні. Тільки сидіть тихо та не дурійте, як оце ви дуріли з дітьми, а то я ладна покликать іншого, смирнішого сусіда.

Назарів зітхнув, згорнув руки на грудях і неначе замер в одній поставі.

— От так-о, чи що б то? — промовив він трошки згодом.

— Про мене, й от так-о, — обізвалась Софія Леонівна й почутила, що їй дуже приємно торкаться об його плече.

— Потривайте ж, я лередніше вип’ю чай та тоді вже й одубну в отакій позі: сидітиму мовчки й мовчатиму під вашим загадом, — жартував Назарів і хапався пити чай сливе нахильці.