На гастролях в Микитянах - Сторінка 41

Заливний дощ піжив і лив, як з відра, Наркис напиндючивсь, насупився й не дививсь на хазяйку. Це випещене паненя було мазане ще змалку. Пестив його батько; він був і мамин мазун, бо мати вволяла його волю, сприяла йому в усьому, навіть в дитячих дурощах; двірська челядь слухала й корилась йому в усьому й назахват хапалась догоджать йому. Як він став паничем-красунем, панни залицялись до його, панії тішились ним, як веселим і жартовливим хлопцем, і запобігали в його ласки, маючи його на приміті, як чудового жениха для своїх дочок. І з Наркиса вийшов палкий, опришкуватий та вередливий панич, котрого можна було гладити, як чорного кота, тільки за шерстю, але не проти шерсті.

Довго сидів Наркис насуплений, аж ніби сердитий;

потім раптом устав, надів пальто, взяв зонтик, ступив зо три ступені до Софії Леонівни й почав прощатися.

— Куди це ви налагодилися йти? Опам’ятайтесь! Подивіться лишень, що діється надворі. Дощ аж хлющить і ллє, як з відра, — сказала Софія Леонівна й глянула на його здивованими очима.

— Софіє Леонівно! скажу вам просто і виразно: одколи животіє світ, мабуть, не було такої нездатливої та непоміркованої в коханні людини, як ви. Піду ночувать до отця Зіновія, або до псаломщика, або до механіка в питель. Будлі-де переночую цю ніч, а завтра вранці поїду додому до матері. Прощайте! та вибачайте, що я помиливсь. Я людина щира, нехибна, а ви…

— Ви чи не розсудливі, чи безтямкі: вже й не знаю, як і назвати вас. Ви ж вихопились з Києва в самих лакованих ботинках, зовсім по-паничівській, неначе кудись у гості в Києві, навіть колоші забули взять. Одколи світ стоїть, не було, мабуть, такої вередливої та непоміркованої людини. Он гляньте, що діється надворі.

Софія Леонівна вхопила його за руку, повела в сіни й одчинила сінешні двері. З стріхи дзюрчала вода суспіль на всю довжину покрівлі. Надворі було поночі, аж чорно. І небо, і земля неначе злились докупи в якійсь мокрій безодні. Дощова вода з полів стікала з згористої місцини в село шляхом на вигон, залила ввесь вигой та леваду. Було поночі, неначе в льоху. Тільки за ставком над високими вербами було видно на двох верхніх етажах питля два рядки ясно освічених вікон, а коло їх з високої труби-димаря валував клубками червонуватий дим з іскрами з олійниці. Здавалось, що зараз за вигоном скаженіє збурене хвилями море, а на хвилях стоїть корабель з двома рядками освітлених вікон та з паровою трубою, звідкіль валує іскряний дим.

— Невже ви пірнете в цю мокру чорну безодню з нестямки та з нетямучості? Од кохання на вас найшла нестямка й дурість.

Наркис стояв і мовчки дививсь. Блискавка раз у раз блискала. Було видно, як удень, що на вигоні стояв ніби здоровий ставок, що й леваду за вір’ям вже залила вода, звідкіль вона стікала в став, лилась з кручі й шуміла та ревла, мов здоровий водоспад. Десь далеко коло питля чи коло греблі так само страшенно шуміло, неначе стогнала гребля під натиском і вагою силенної сили води.

— Ой боже мій! це ж, мабуть, од заливи стало вже повіддя в Раставиці, — бідкалась Маша і все хрестилась по тричі, як тільки вдарив грім, — це ж, мабуть, ставок розлився, коли вода затопила вже вигон. Як блискавка блиснула, то я вгляділа, що на сугорбі церква стоїть вже над водою, а брама й баркан кругом цвинтаря вже стоять у воді. Вода вже дійшла сливе до дякової хати й клуні. Ой що ж ми робитимемо, як оце вода заллє й школу?

— Потопимось, як заздалегідь не повтікаємо, — сказала Софія Леонівна трохи неспокійно, бо вода була вже недалечко й од воріт школи.

— А що ж це так страшно шумить та реве отам коло питля? — спитала Маша.

— Це, певно, мірошники попіднімали всі заставки коло питля на лотоках та в спусті. А може, то вода вже прорвала греблю й шубовснула на городи та левади, — обізвавсь трохи сердито Назарів.

— Це, надісь, і Суходольського заллє залива в питлі або, може, й понесе на хвилях в Рось, коли він порався на греблі та не встиг сховаться в питлі, —жартувала Софія Леонівна.

Маша злякалась, аж пополотніла. На спусті вода ревла, неначе на Ніагарі; за левадою на кручі теж вода шуміла страшенно. А дощ хлющав, аж пищав, а на небі блискавка раз у раз блискала. Разуразний грім гуркав та тріщав, неначе десь поблизу йшла страшна баталія і стріляли з гармат та рушниць.

— Зачиняй, Машо, мерщій двері, та тікаймо в кімнату, — сказала прешті Софія Леонівна й повела за руку Наркиса в покої.

— Якби ви в пей час пішли ночувать до отця Зіновія, в отаку негідь та сльоту, вій подумав би, що я полаялась з вами й вигнала вас з хати. А мене в Києві вже й без того обнесли та ославили, що я і лайлива, і непомірлива, і вередлива… як от ви, — казала на ході Софія Леонівна і при тих словах зачинила в кімнаті двері, ще й защіпкою защепнула.

Після картини чорного та мокрого страховита надворі біла, ясна й тпха світлиця була привітна й гарна і світилась, мов перлина.

— Отут ми будемо, неначе в салоні в Ноевому ковчезі в час потопу, — та й нам обом буде приємніше сидіть отутечки dзахисті та в спокої, ніж тиняться десь на чужій чужині й понс-вірятнсь в якійсь сірій безвісті.