На гастролях в Микитянах - Сторінка 49

Розмова не клеїлась. Софія Леонівна супила брови й мовчала. Матушка вешталась і поралася коло снідання. Час минав, а байдужний до виїзду артист не вертавсь.

— Одже ж ще опізнимось на вокзал через отого артиста, — бідкалась аж сердилася Софія Леонівна, — никає десь по мочарах з собакою, мов неприкаяний, неначе там загубив свою долю та й шукає її в очеретах.

— Флегонт Петрович якби зміг, то забрав би з собою в Київ усі луки з очеретами й качками, як Леонід Семенович бажав забрати з собою питель і ставок з острівцями й тополями, — говорив всмішки отець Зіновій. — Ці артисти і справді не дуже-то статковиті люде. Я вже в тому пересвідчився, бо постеріг їх поетичну вдачу. В їх душі, певно, повсякчас тільки й сновигають співи та цвіте поезія.

Софія Леонівна сиділа й мовчала. Вона була сердита й насуплена і ледве здержувала свою злість. Але артист несподівано вбіг у світлицю й почав похапком прощаться та дякувать за дачу й за підмогу харчами. Софія Леонівна встала з канапи, недбайливо й нещиро попрощалася і навіть не подякувала за коні й підводу, і за харч.

Вони приїхали на вокзал вже тоді, як дзвоник продзвонив втретє. Багажний ледве встиг купить білети, а пани насилу встигли вскочить у вагон. Служники вже на ході вагона ледве встигли повкидати у вагон усякі пакунки та завиніння.

— Так і знать, що артисти: «видно пана по походу», — пожартував начальник станції, кинувши народну приказку слідком за ними.

Після од’їзду артиста й його сім’ї отець Зіновій та його жінка почутили ніби полегкість, неначе одбули якусь повинність або панщину. В домі і в оселі знов запанував покій та мирнота. На полі возії вже рішили роботу коло озимини. Наставали ярові жнива. Через завсідню тяганину овес перестояв, укляк і почав сипаться, і косарі з великою труднацією косили полеглий овес та все нарікали на гостей.

IX

Через три неділі після приїзду до Києва, саме на другу пречисту, Софія Леонівна задумала їхати в Петербург нібито до матері в гості і щоб одвідать родину.

— Про мене. Їдь та одвідай матір. Це тобі честь і пошана, що ти шануєш і чтиш свою стару матір і родаєшся з своєю убогою ріднею та не цураєшся її. Тільки, бога ради, не барись та не гайся там; без тебе за Петрушею не буде ніякого догляду, бо Маші ніколи доглядать його, — сказав Флегонт Петрович.

Саме на другу пречисту Софія Леонівна влаштувалася в дорогу ще зрання, добре поснідала й виїхала. Але вона попрямувала не на вокзал, a вгостиницю недалечко од вокзалу. Вона сподівалась, шо Наркис там вже її жде, бо він писав до неї й призначив день, коли він прибуде в Київ і ждатиме її в тій гостиниці, щоб вкупі з нею вирядиться в дорогу.

Софія Леонівна найняла номер і почала розпитувать про Наркиса Назарова. Але їй сказали, шо такого студента о гостиниці нема й не було в останні дні. Вона засмутилася, бо думала, що він вже приїхав і жде її в гостиниці. Увійшла вона в номер, одчинила вікно на вулицю, сіла коло вікна й задумалась, аж голову похилила.

«Може, не він опізнився, десь загаявся в місті, шо й досі не з’являється тутечки в гостиниці. А може, трапилась на селі якась несподівана притичина. Поїзд одходе в Петербург через годину саме опівдні: може, він над’їде й додерже свою обіцянку, як писав мені в листі».

Вона сиділа й ждала, дивлячись на вулицю, ловила очима кожну звощицьку дрожку, додивлялась до кожного, хто простував до вокзалу. Вона сподівалась, що двері от-от незабаром одчиняться і Наркис влетить в номер, швидкий, як вітер, і кинеться до неї, вхопить в обнімок.

Хтось зачовгав в коридорі й неначе наближався до дверей. Вона схопилася з місця, мерщій побігла до дверей і раптом одчинила їх.

В довгелсцькому коридорі було поночі, неначе смерком. Хтось хапком ускочив у двері близького номера й сховався там. Софія Леонівна знов вернулась і сіла коло вікна. На вокзалі свиснув свисток; вже прибув той поїзд, котрий мав йти на Петербург через півгодини. Душа в неї стривожилась, і вона сливе без свідомості дивилась на вулицю, навіть не бачила, як по вулиці поспішали, сливе бігцем бігли, люде й екіпажі на вокзал.

Софія Леонівна зітхнула важко й не знала, що робить, що почати, і потім, ніби знестямки, раптом вибігла на вулицю, сіла на дрожку й покатала на вокзал, їй здалось, що вона там зостріне Наркиса. Поїзд вже стояв напоготові в дорогу. В вокзалі не вештався ні один пасажир. Вона вибігла на платформу й оглядала бистрим оком вікна вагонів. Їй здавалось, що вона вгляде Наркиса, як він дивитиметься у вікно. Але паровоз свиснув, ніби крикнув, і поїзд рушив на Петербург.

Софія Леонівна важко зітхнула. Сльози душили її, але вона не заплакала, бо була не здатна плакати й ніколи не плакала. Вона вернулась у гостиницю й зосталась ночувать. Їй здалось, що Наркис, певно, загаявся на селі й опізнився на поїзд і що він конче прибуде на другий день.

Але вранці на другий день її вглядів у вікні один студент, котрий часом заходив у гості до Флегонта Петровича. Вертаючись з вокзалу, він випадком стрівся з артистом і сказав, що бачив Софію Леонівну в гостиниці, як вона сиділа коло вікна й дивилась на вулицю, підперши долонями голову.