На гастролях в Микитянах - Сторінка 6

- Нечуй-Левицький Іван Семенович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Ой, коли б ти сама побувала там та побачила на свої очі! Ти б тоді сама пересвідчилась, що тому правда, — говорив Флегонт Петрович, — здійметься ніби ціле плесо вгору, і в одну мить одна качка — ляп з неба в воду! то знов друга качка — свись в осоку або в очерет! А собака зараз пуць у воду! А далі…

— Заразом аж в три качки влучав? — спитав з дива отець Зіновій.

—Атож! Це буває, та ще й частенько, — чванився Флегонт Петрович, — он там, ген-ген, аж коло того дальшого села, бачиш, мріє в імлі зелена смуга! Отам качок! Я часом заразом стріляв тамечки по три качки.

Софія Леонівна шукала тієї смуги і втирила очі вдалеч, неначе вона хотіла вглядіти ті три качки, що колись застрелив її чоловік, влучний та меткий стрілець. Але вона нічого не вгляділа. За широкою низиною мріло в вербах далеке село, неначе потопало в зеленому морі; і тільки дзвіниця та баня на церкві виринали з тієї гущавини. А за тим селом знов на закруті річки лисніли луки та мокрачі, а за ними в сизій далечі на горбах бовваніла дідицька клуня в Мазепинцях, в давній маєтності гетьмана Івана Мазепи, і стриміли рядки тополь кругом току, неначе натикані турецькі мінарети навкруги величезного присадкуватого східного храму. А побіч тих горбів знов десь витикалась з верб висока дзвіниця й лисніла проти сонця хрестом, неначе хтось кинув блискучу зірочку на сизе верховіття верб і вона зачепилась і миготіла, аж в очі різала. Уся зелена низина була залита тихим вечірнім червонуватим промінням. Яким спокоєм подихало з тієї широкої зеленої низини! Яким теплом та добром повівала та зелена місцина з луками та гаями! Подумав би, що в цій прехорошій мирній та тихій країні ніколи не крапнула й крапля людської крові. А тим часом скільки там було її пролито! Скільки трупу укривало ті оксамитові зелені луки та сіножаті в цьому осередку України!

Через тин наймичка гукнула, що вже закипів самовар. Уся компанія рушила з школи до господи і, перелізши через перелаз, довгим рядочком потяглася через борозну по картоплі та продиралась стежкою крізь високу стеблисту мішаницю, що сягала попід пахви. Усі вертались в веселій, радісній направі. Діти пошились в мішаницю, неначе пірнули, і бігли, аж вибрикували. В покоях усі вікна були поодчинені. На подовжастому столі в столовій парував самовар.

— Де це ділась моя собака? Може, повернула назад додому до Києва? — згадав Флегонт Петрович. — Вона ж не бігла за нами до школи?

Він одчинив двері в спочивальню. На парадовім ліжку господині вивернувся сетер, уткнувши голову в подушки, і спав, заплющивши очі, аж лапи простяг.

— Он де він! Певно, натомив ніженьки в дорозі, як біг за повозкою, а тепер одпочиває. Ізнемігся бідораха та здорожився. Спить, аж хропе! — сказав отець Зіновіи.

— Пішов! — крикнув Флегонт Петрович на сетера й штовхнув його в бік.

Сетер потягся на м’якому ліжку, позіхнув і дляво зліз додолу, неначе заспана дитина. На подушках чорніла пляма од його голови. На укривалі було знать замазане й запаскуджене пилом місце. Ользі Павлівні цей вчинок випещеного панського пса очевидячки не припав до вподоби. Вона насупилась.

— Видно, що спаніла собака! Любе спати не в соломі або в хмизу, а на м’якеньких подушках, — пожартував отець Зіновій.

— Ото Флегонт Петрович так зучив його: лізе та й лізе сліпцем на подушки й замазує мені постіль, — обізвалась Софія Леонівна.

— Одже ж не пішов до наших собак у двір, бо міський: певно, не хоче єднаться та вести компанію з сільськими барбосами, — жартував отець Зіновіи. — Не дурно ж приказують: «сільське дитятко, а міське телятко — то все одно», щодо розвитку голови.

— Я люблю собак, бо люблю влови, а моя Соня натомість любе котів. Завжди в неї два котяки лежать на столі за обідом і з жадобою пантрують на печеню, — сказав Флегонт Петрович.

Матушка засипала чай і попросила усіх сідати за довгий стіл. Усіхдітей посадовили рядочком. Софія Леонівна сіла коло свого Петрушки, щоб напоїти його чаєм і нагодувать. За чаєм пішла весела розмова. І гостям було приємно, і господарі були очевидячки раді гостям. Матушка, наливаючи та подаючи чай, розпитувала в Софії Леонівнн, де співав брат, в яких містах їм доводилось пробувать взимку; і Софія Леонівна оповідала за все, говорила розумно й цікаво, навіть вряди-годи жартувала.

«Приємна й весела людина оця моя ятрівка, і знать не гордовита, поводиться з усіма надто просто, не гне кирпи перед нами, селюками: людина привітна, веселенька й просвічена. Одже й мені буде приємно побрататься та поєднатись з нею й провести літо в приємному сусідстві. Буде з ким розважить себе розмовою в час жнив’яного клопоту», — думала матушка, пеклюючись, щоб догодить і гостям, і навіть їх наймичці Маші, щоб була догода навіть і їх сетерові.

— Ваша Маша, певно, звикла, як міська людина, пити чай, — сказала матушка.

— Вранці вона п’є чай на снідання, а ввечері ні, — одповіла Софія Леонівна.

— Ось я наллю стакан чаю та подам їй в прихожу.

— Нащо коло неї так панькаться! Вона довго опиналась, не згоджувалась їхать на село. Навіть довго сперечалась, доки згодилась. Нехай, як ми нап’ємося чаю, тоді, про мене, напійте й її чаєм в прихожій, а я загадаю їй помити й поприбирать з стола посуд, — сказала Софія Леоніона.