На коні й під конем - Сторінка 10

В крамниці ми довго тупцюємо біля прилавка.

— Оце?.. Оце?.. — тихенько штовхає Ванько, але я заперечливо мотаю головою.

Врешті в очі впадає дивовижна квасоля, насипана на тарілку. Була вона незвичайного кольору: темно-коричнева, аж блискуча, і дуже велика. Такої квасолі не було на жодному городі.

— Що то? — зацікавився і Ванько.

Придивившись до папірця, що лежав на тій же тарілці, я повільно прочитав перше слово: «Драже».

«Драже… Драже?.. Драже!.. То саме ж його й казала купити мама!»

На радощах я забув навіть про здачу і купив на цілого карбованця.

Ішли додому повільно, бо Ванькові заважала цеберка, а мені — чималий пакунок з отією квасолею. Тільки — що воно за квасоля? І чому має таку чудернацьку назву — «драже»? І навіщо вона мамі?

Зупиняюся, дістаю одну квасолину, обережно надкушую — і аж очі заплющую від нежданої насолоди: квасоля виявилася до біса смачною!

Ми пішли ще повільніше, беручи по черзі по квасолині. Драже було багато, кульок — великий і здавався нам невичерпним.

І чим ближче було до хати, тим коротшими ставали наші кроки. Ванько навіть роздумав копати колодязь і вирішив провести мене аж додому.

По дорозі він кричав до зустрічних хлопців:

— Дивіться, у нас драже!

Хлопці підходили, заглядали до пакунка, і кожного я мусив почастувати. Так до хати мене довела ціла ватага.

— Що ж ти приніс?! — сплеснула руками мама.

— Драже, — промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.

— Боже мій, та хіба я посилала тебе по драже! — вже зовсім розсердилась мама. — Дріжджі! Дріжджі! — закричала вона так, наче я був глухий. — Вернися назад, обміняй на дріжджі і принеси здачу.

Я взяв кульок у руки і лише зараз помітив, що він удвоє полегшав. Який же дурень дасть тепер дріжджі та ще й здачу?

Вийшов з хати, сів під тином і став доїдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.

ПОХОРОН

З усіх дорослих ми найбільше боялися діда Стратона.

Дідова хата стояла біля самої річечки з невеликим піщаним берегом, де ми любили гратися. Углядівши нас, дід Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним ціпком і кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:

— А кий вас біс несе сюди! Геть звідси, бісові діти, бо я вас усіх!

За віщо він так ненавидів усіх дітей, я й досі не знаю У садок до нього ми не лазили, гілок на яблунях не обламували, собак не дратували, — з тієї простої причини, що не мав дід ні садка, ні собак. Був у нього лише великий качур невеликий табун качок. Дістав Стратон того селезня десь аж у сусідньому районі, на розплід, і трусився над ним так, як над нами матері не трусилися.

Ми відплачували дідові не меншою ненавистю і вперто ходили гратися на той піщаний берег, лише розвідавши наперед коли дід кудись зникне.

Сьогодні, дізнавшись, що дід Стратон пошкутильгав аж сусіднє село до дочки, я, Микола, Ванько і Сонька прийшли до річки на полювання. У нас, у хлопців, були рогатки і повні пазухи камінців, а Сонька мала варити набиту нами «дичину».

Залігши в траві, ми довго стріляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своєю здобиччю. Аж ось із дідового двору появився качиний табунець. Живі качки!

Зарядивши рогатку, Микола поповз по траві, а за ним посунули й ми.

Качки повільно йшли піщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонці, і ми не могли одірвати від неї очей.

За першим разом камінці перелетіли через табун і плюснули у воду.

— То я навмисне не вцілив, — тихенько сказав Микола

— І я навмисне.

— І я.

Але вдруге ми цілились старанніше, натягали рогатки сильніше — і були нагороджені понад всякі сподівання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потім упав на пісок, щосили б’ючи крилами.

Нас наче вітром здуло.

Задихані, зупинилися ми аж біля Ванькової хати.

— То не я вцілив, — сказав Микола.

— Ну й не я!

— І не я!

Ми підозріло подивилися один на одного.

— А може, він живий, тільки прикидається, — висловив думку Ванько.

— Пішли подивимося, — скомандував Микола.

Хоч і знали, що діда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.

Качур непорушно лежав на землі. Ми стояли над ним, онімілі.

Першою обізвалася Сонька:

— Давайте зариємо. Щоб дід не знайшов.

Порада здалася доцільною. Ми підняли селезня і понесли його за вигин ріки, звідки не видно було дідової хати. Тут, у піску, і почали рити ямку.

Потім Микола сказав:

— Давайте його поховаємо. Я буду батюшкою, ти і Ванько нестимете мари, а Сонька — його жінкою.

Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я і Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але «батюшка» швидко дав лад, і похоронна процесія рушила в останню путь.

Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я і Ванько несли на марах «покійника», а позаду, як і годиться, — качурова жінка.