На коні й під конем - Сторінка 15

— От якби смоляний бичок у нас був… — розпочав я невпевнено.

— Хи, то ж казка! — презирливо обірвав мене Микола.

— Ну й що, що казка! Дістати б смоли, налити на дорогу — заєць і вскочив би… От тільки де смоли дістати?

Микола відразу повеселішав:

— Смола є.

— Де?

— У діда Стратона. Дід саме днища човнів смолить, на березі, біля ставу. От якби хто хоробрий був…

Він не докінчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про діда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долівці.

— А заєць же був! — знову спокушав Микола. — Ех, і заєць!

— А нам його даватимеш? — не витримав я.

— Питаєш!

Домовившись, ми поділили обов’язки: Микола візьме цеберку і буде пильнувати за дідом, а я, виждавши, коли дід Стратон піде підвечеряти, наберу з бочки смоли, скільки зможу.

Цього разу, понад всякі сподівання, кампанія пройшла успішно.

Потерпаючи, підбіг я до великої залізної бочки, в якій топилася смола, зачерпнув густої чорної маси і попер на город, під саму Миколину хату. Біг, і здавалося, що ось-ось вискочить дід Стратон, наздожене і вчеше кийком по хребту.

— Де будемо виливати?

— Під вікном. Щоб я зразу почув, як заєць улипне. Я тоді з вікна — мах! — і на нього. Тільки нехай стемніє, щоб тато не бачили.

Виливши смолу на стежку під вікном, ми розійшлися.

— Гляди ж, — вдесяте наказував я, — як впіймаєш зайця, неси до нас.

Спали ми погано. Снилися зайці, величезні, як стіл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухі все оббігали її стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не біжить Микола із зайцем.

Та не так сталося, як гадалося.

Десь запівніч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вітру. Стара доти дибала стежиною, поки й улізла в ту смолу, як муха в мед.

— Гвалт! Пробі!

Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге і стала рачки.

— Люди добрі, рятуйте, хто в бога вірує! — жебоніла вона. — Ой, смертонька моя!

На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася після баби.

До самого ранку в Миколиній хаті стояла колотнеча. Задираючи догори насмолені ноги, стогнала та згадувала всіх великомучеників-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своїх волохатих ніг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално і лупцював Миколу:

— Я тобі дам зайця, песький ти сину!

Микола ревів, як бугай…

Вранці, здивовані відсутністю Миколи, ми пішли шукати товариша. Знайшли його аж на городі. Він колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червоні, як у зайця, очі.

СВИЩИК

Ви знаєте, як робиться свищик?

Береться в добрий палець завтовшки лозина, відрізається від неї цурупалок сантиметрів десять завдовжки. Потім посередині прорізається навкруг молода кора, обережно обстукується колодочкою ножа, доки не здійметься, як рукавичка. Ну, а тоді вже просто: видовбав у оголеному дереві ямку, надрізав кінчик, знову натяг кору — і свищик готовий. Стромляй його, чоловіче, до рота і свищи собі на здоров’я!

Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцікавився, де він доп’яв свищика.

Не відкладаючи справи, я крадькома взяв дома ніж і майнув до річки, де густими кущами розрісся верболіз.

«Нароблю торбу свищиків, — багатів я думками, — та й буду свистіти-висвистувати по селу. Один дам Сергійкові, один — Ванькові, а Соньці не дам. Ти, — скажу, — ти дала мені вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маєш, що заробила!»

З отакими приємними думками нарізав я оберемок лози, приніс під хату і засів за роботу.

Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кілька лозин відкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий ніж не хотів різати дерева, але й це ще була не біда. Найтяжче було зняти кору. Стукаєш потихеньку — не здіймається. Почнеш стукати дужче — лопається. А коли вже лопнула — відкидай її набік і берись за іншу лозину.

«Нащо мені торба тих свищиків, — порозумнішав я згодом, витираючи мокре чоло. — Зроблю п’ять: три мені, один — Сергійкові, один — Ванькові».

Врешті тяжка праця моя увінчалась успіхом: кора обкрутнулася навколо деревини і повільно знялася.

Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не підносив до рота щойно придбаного музичного інструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога більше повітря, я заплющив очі і щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало.

З хвилину сидів, заціпенівши від щастя, а потім знову підніс свищик до рота. Дмухав і дмухав, поки закрутилося в голові.

Хотів одразу ж побігти на вулицю, але тут на мій свист прийшов Сергійко і остовпів, не зводячи з свищика зачарованих очей.

— Дай і я посвищу, — простягнув він згодом руку.

Я завагався: ану ж зіпсує! Свищик уже встиг набути моїх очах неабиякої цінності, я не віддав би його зараз за жодні багатства у світі.

— Я краще тобі інший зроблю.

— Зроби, — погодився брат і сів біля мене.