На пристані - Сторінка 2

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Попадаються й панки, але вони якось дивно виглядають своїми біленькими обличчями, своєю чистенькою одіжжю серед сих мозолястих великих рук, босих поранених ніг, засмажених лиць, серед цієї обідраної, засмальцьованої, грубої одежі. Але панкам тут нічого робити, і вони хутко щезають.

Сонце ліниво сідає, і рух меншає. На великих дубах, уложених біля самих сходів на пристань, розташувалась купка полтавців і щось їсть, голосно чвакаючи і поводячи очима на всі боки. Коло них сидять двоє поденщиків-босяків і ведуть між собою голосну балачку, їх обступила ціла валка заробітчан і пильно слухає, вставляючи іноді й своє і підхоплюючи реготом всяке дотепне слово. Один з поденщиків високий, худий і якийсь весь вузлуватий. Жовта шляпа з одвислими крисами робить його схожим на китайця, а бліде довгасте лице з похмурим носом і одним косим оком нагадує не то п’яничку-паламаря, не то якогось писарчука із самого глухого «присутствія». Він говорить серйозно, строго і вживає такі слова, котрі навряд чи й сам розумів. Другий же, навпаки, підморгує до слухачів, береться весь час в боки, заломлює аж на потилицю свого солдатського картуза і весело регочеться, аж вилискуючи проти сонця чорною пикою, серед якої можна розібрати добре тільки червоний ніс, бо все заросло аж по самі очі чорною жорсткою щіткою.

— З сібє смійосся, брат мой, — суворо дивлячись на його, говорить косий, — із сібє одного… Заблуждаєсся і других заблуждаєш… Сказано: безумной…

— Е! що там сказано! — перебиває його веселий. — Ти мені скажи, що таке пекло… Га?..

— Сказано: безумной только може сказать брату своєму: нєсть бог… Панімаєш? — серйозно дивиться на його косий і потім строго обводить очима слухачів.

— Понімаю! А ти мені скажи, що таке пекло. Га?

— Пекло… по-божественному єсть ад. Ад то єсть гієна огненная. Но тольки не такая, которую ти сібє думаєш, а душевная… печальная…

— Ну, а от монахи наші попадуть у пекло? — підморгнувши до слухачів, нахиляється до косого веселий.

— Ти, брат, не моргай… — серйозно одповідає йому косий. —Єслі хочеш разговарювать — разговарюй, а не хочеш, не моргай… Манах манаху не рівня. Єсть манах, которий безразлічно праведний, — тому вместіліще в раю. Поняв? Которий же багатий гріхами, как і всякий міровой чєлаєк, тому уготовано мєсто в пеклі. Поняв?

— Хоч і поняв, а по-моєму б, узять їх усіх, витопить з їх сало та й засмалить і праведних, і неправедних на йому! А то поки ще те пекло, а вони тут пекло роблять. А може, скажеш, нє?

— Разсуждай дальше… я скажу потом…

— Та тут разсуждать нема чого… Ти мене спрашуєш, какая єсть моя вєра. А я тебе спрашую, що то за пекло, що то за мощ… Ти мені говориш «ад». Де той ад? А хіба то не ад — он там, на тім Дальнім Востоці? А хіба то не пекло, як нема чого з’їсти… і… випить…

— А надто випить! — зітхнувши, додає з напівсерйозним жартом коротенький, товстенький чоловічок у фартусі і в теплій шапці з повисмиканою бавовною. Дехто сміється.

— Ти, брат, багато говориш про святих, а чи ти їх бачив? — сплюнувши і насунувши картуза на лоба, говорить далі веселий, — Я, брат, вірив у їх та довіривсь до того, що от…

Він розводить руками, задира одну ногу в якійсь кожаній пантофлі і обводить очима своє лахмоття.

— Сам винуват… — похмуро говорить косий.

— Сам?.. — закидаючи картуза на потилицю, скрикує веселий: — Ех, брат!..

Але в цей час недалеко од дубів чується якийсь п’яний спів, і веселий спиняється, підводиться і, махнувши рукою, кричить:

— Вася!.. Василь Сафьянович! Пожалтє-с сюди! Всі озираються, тільки косий, серйозний і суворий, не ворушиться навіть.

По дорозі плентається якась невеличка фігура, боса, без спідньої сорочки, одягнена тільки в якесь жовто-зелене пальто і без шапки. Зачувши своє ім’я, вона зупиняється, пильно дивиться на валку і щось бурмоче. Потім підносить палець до носа і почина лукаво грози-тись, весь час гикаючи і хитаючись збоку вбік. І п’яне маленьке лице його з чорним носом і віями, з тоненькими синіми губами лукаво дивиться на всіх і посміхається.

— Та йди ж, Вася! — кричить веселий. Вася підходить, зупиняється коло валки і, взявшись руками за поли свого пальта, важно почииа розкланюватись перед всіма, схиляючи голову то на ліве плече, то на праве. Розкланявшись перед здивованою і мовчазною публікою, він подає веселому руку і, потрусивши її, зупиняється коло косого.

— Спасаєсся? — заклавши руки за спину під пальто і похитуючись, звертається він до його. Косий мовчки дивиться на його.

— Ти, Вася, розкажи йому, як треба спасатись, — говорить веселий.

— Спасатьця? — гикнувши, питає Вася. — Ето можна показать… Ето можна… Хм… Ето, брат…

Він почина мацать рукою коло кишені штанів, хитається, лукаво моргає до публіки і, нарешті, виймає пляшку монопольки. Подивившись на неї на світ, він обводить всіх веселими очима і, хитнувши на монопольку головою, говорить:

— Єсть!

Всі сміються, а коротенький чоловік крякає, спльовує і витирає вуса.