На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 37

Знаючи Кущеву невловимість, адміністрація цукроварні стала шануватись перед Кущем, і Кущ дав їй спокій. Останнім часом Кущ зі своєю ватагою став наскакувати на пасажирські поїзди з Києва.

— А це вже не війна, а таке як грабіж: його хлопці обдирають кожного в поїзді, хто по-городському вдягнутий…

Видно було, що такі акції не до вподоби нашому статечному господареві, бо так можна дійти й до його скринь, комор і засіків.

— Це вже скидається на комуну, комуна, комуні, кому дуля, кому дві…

Пригостивши нас доброю вечерею, господар застелив нам у світлиці на лавах з приставленими до них ослонами, а ранком, після сніданку, порадив нам наостанку:

— 1 вєе ж, як увійдете в Узин, — пильнуйте: зайдіть до якоїсь крайньої хати й спитайте, що там і як. Тепер по-всякому буває…

Коли ми виходили вже надвір, господар ще нам порадив:

— А Куща розшукайте й заявіться до нього, бо інакше, як не в самому Узині, то десь коло нього, буде вам клопіт з його хлопцями: Можуть подумати, що вас денікінці підіслали, та й, про всяк случай, розстріляти. Тепер і таке буває…

Ми спустились стежкою до берега Росі, перейшли, обережно ступаючи по нетривкій кризі, на другий бік і незабаром, сторожко озираючись навсібіч, видряпались на залізничний насип і перейшли колію. Звідси добре було видно містечко і високий димар Узинської Цукроварні.

У чужій ролі

Ми зайшли в третю від краю хату.

Біля столу сидів, про щось міркуючи, літній худорлявий дядько в чистій білій сорочці з селянського полотна, а коло печі поралась рябувата дебела дівка, видати, його дочка. Вона кинула на нас питливий погляд, трохи довше затрималась на моєму обличчі, потім знову, як ніде нічого, взялась за свої рогачі й чавуни.

Дядько підвівся з місця й для чогось пригладив обрідне волосся на своїй лисуватій голові.

Щоб довго не грати в піжмурки й не турбувати господарів нашими військовими шинелями, ми одразу відрекомендувались:

— Ми дезертири. Дозвольте присісти та трохи перепочити…

Господар заметушився:

— Сідайте, сідайте, дорогі гості! — І до дочки: — Ти там швидше порайся, Марусю, бо треба ж гостей нагодувати.

Ми враз перейшли до діла й стали розпитувати, чи є в містечку військові й що то за одні.

— У нас тут тільки банда Куща, але то такі військові, що сьогодні вони є, а завтра вже й нема — розсипались по хатах, мов і зроду не було їх тут.

Почувши слово "банда", я наївно сприйняв його в прямому негативному значенні й співчутливо спитав:

— Що ж ці бандити — людей кривдять, грабують чи як?

— Та що ви! — аж підвівся з місця й замахав руками господар. — Якби не вони, нас давно б уже з потрухами з’їли большаки й денікінці! Тільки вони, голуб’ята, нас і боронять від усякої напасті!..

Я здивувався, як політичні обставини можуть швидко міняти значення слів: більшовики, а за ними й денікінці інакше не називали повстанців, як бандити.

— Та ви не бійтесь: то свої люди й вас вони не зачеплять, — поспішно додав господар.

Тим часом ряба дівка поставила на стіл миску з борщем і поклала ложки. Нарізаючи хліб, вона знову нишком зиркнула на мене. Господар помітив це і, вважаючи за непристойне витріщати дівці очі на парубка, суворо промовив:

— Принеси, Марусько, з сіней сала та солоних огірків. Там, здається, ще лишилось у пляшці самогону, то тягни й його сюди.

Дівка миттю звинулась до сіней і, ставлячи все, що наказано їй, на стіл, аж одвернулась від мене, щоб не дратувати батька.

Поважно вийнявши з шийки пляшки кукурудзяний качанець-за-тичку, господар поналивав нам повні сині чарки й урочисто промовив:

— Ну, будьмо!

Господар не забарився налити нам і собі по другій, а після третьої розчулився:

— Отак і живемо ми вдвох з Марусею, бо, як позаторік померла моя жінка, то лишились ми з Марусею сиротами: самі порядкуємо в хаті й коло хати…

Розм’яклий господар похопився й гукнув дочку:

— Іди ж і ти, Марусе, та хильни чарчину за добрих подорожніх людей!

Дочка підійшла притьмом до столу, прийняла з батькових рук чарку, кинула погляд у мій бік і сором’язливо промовила:

— Будьте здорові!

Одним духом вона перехилила чарку в широкий роззявлений рот і, не закусюючи, одійшла назад до печі.

Я апетитно сьорбав смачний борщ — видати, Маруся вміла добре куховарити, — уминав сало й хрумкав солоні огірки. Після трьох чарок самогону світ став видаватись мені не таким безнадійно сірим, а сам я й Роман — не такими вже нетягами-бідолахами. Але повному раюванню заважали кляті воші: вони знову, відчувши хатнє тепло, почали гризти мене. Хоч як намагався я непомітно вгамувати їх, пересмикуючи плечима, але господар помітив це і раптом спитав:

— А ви часом не з паничів будете?

Я вже звик до того, що моє інтелігентське обличчя заганяло мене на слизьке в селянському оточенні, тому спокійно відповів:

— Ні, я з робочих.

— Воші дуже полюбляють панське тіло, а як такого нема, то й мужицького не цураються, — проказав дядько, ніби ведучи далі якусь свою думку.

— Коржі з маком подавати? — спитала Маруся, чи то щоб одвести батькову думку на щось інше, чи вважала, що на часі питати про коржі, які вже спеклися.

— Трохи згодом, — неохоче відповів господар, думаючи далі про Щось своє.

Роман підвівся з-за столу й вийшов надвір. Дядько співчутливо подивився на мене, зітхнув і зненацька перейшов на ти.

— І чого тобі, парубче, такому молодому й акуратному, тинятись по світу й годувати воші? Пристав би десь, помився б добре, випарив би шмаття…

Маруся зашилась десь у кутку, вдаючи, ніби робить щось біля кросен, але вся увага її була зосереджена на батькових словах. А батько помовчав трохи, пригладив волосся на маківці й притишеним голосом сказав:

— Тобі б десь у прийми пристати та за хазяйство взятись… От хоч би й до нас. Сам бачиш, дівка на порі стала, час і заміж її віддавати, а я старію вже, зятя до помочі треба. Ось мине Пилипівка, Різдво, а там почнуть у нас весілля справляти… Не в розкошах купаємось, ну тільки ж і на достатки не ремствуємо: є пара конячок, корова тільна, кабана на Різдво заріжемо…

На хвилину мені промайнула химерна думка: а чом би справді не пристати в прийми тут? Звісно, до слушного часу. Поки точиться війна, поки по містах лютують голоднеча й тиф, а тут, під охороною "банди", панують спокій, достаток, тиша… Я уявив собі церемонію сватання, коли ряба Маруся, поколупавши, як годиться, пальцем піч, подасть рушники старостам, з яких один може бути Роман, далі урочисте вінчання в узинській церкві й гучне весілля, на яке не поскупиться лисуватий батько, радий, що, кінець кінцем, дочка з її малими шансами не сидітиме далі в дівках: що не кажи, а з пригожими парубками тепер на селах не густо, та й ті, що є, більше поглядають на вроду, на воли та корови… Я уявив собі далі, як мій майбутній тесть кепкуватиме з мене "городського", що не може відрізнити на врунах озимого жита від ярої пшениці, не вміє косити траву, запрягти як слід конячок… Та все це півбіди-біда, а ось що діяти, як станеться все по всьому, коли треба буде знову повертатись до Києва, до університету? Не везти ж з собою таку кралю, як Маруся, та й що їй там робити в Києві при моїх злиднях? Значить, покинути її в Узині, а самому мерщій накивати п’ятами? Отак віддячити невдасі Марусі за її турботу й дбання про мене, тій Марусі, для якої шлюб зі мною зав’язав би її долю на все життя?.. Мені нараз стало жаль Марусі й соромно за свою хвилеву фантазію. Щоб не ображати батька й дочки, яка, напевно, чула нашу розмову, я ніяково збрехав:

— З великою охотою я став би до вас у прийми, але мене чекає в Києві моя дівчина, котра заприсяглась дожидати мене…

— Тоді інша річ, — сумно проказав господар, і в цей час до хати увійшов Роман.

— Нам треба заявитись до Куща — чи не допоможете нам знайти його? — звернувся він до господаря.

— Марусю, збігай до Мишинського та поклич його сюди. А поки що став на стіл коржі з маком.

Маруся поставила на стіл миску з маковим молоком, поклала кілька— жовтогарячих коржів і, напнувши хустку й накинувши на плечі юпчину, метнулася з хати.

Я залюбки взявся за цю свою улюблену страву, яку на Слобожанщині та Полтавщині звуть шулики, подумки віддав належне куховарським здібностям Марусі й ще раз пожалів її.

Десь за півгодини двері рипнули й на порозі з’явився кремезний чолов’яга невиразних літ, а за ним шмигнула в куток Маруся, засмучена кінцем моєї розмови з батьком. Мабуть, їй не тільки кортіло сховати біляве волосся під очіпок, щоб не "світити далі дівочими косами", а й моє "паничівське" обличчя одразу припало їй до вподоби.

— Здоровенькі були, панове добродії! — привітався кремезний чолов’яга, скидаючи сиву шапку. На животі за пояс у нього, мов гетьманська булава, заткнута німецька граната з довгим руків’ям. Це й був Мишинський, як потім ми дізнались, права рука отамана Куща. Мишинський ішов поряд нас поважно, знаючи собі ціну, а стрічні перехожі чемно віталися з ним, скоса поглядаючи на гранату-була-ву. Чи то через цю свою зброю, чи справляла враження його владна статура, але Мишинський мало вже був схожий на звичайного селянина, дарма що жив у простій селянській хаті край містечка; та й на військового кадровика теж не скидався. Мабуть, подумав я, в наш ворохобний час утворюється новий, невідомий досі тип професіонала-повстанця.

Мишинський пройшов з нами трохи центром містечка й повів через глухий завулок до непоказного міщанського будиночка, де порядком безпеки перебував тимчасово отаман Кущ: до власного будинку в центрі містечка він заявлявся на короткий час відвідати дружину й подивитись на своє немовля.

Худорлявий, але міцно скроєний, з дбайливо поголеним обличчям, Кущ являв собою тип офіцера російської армії воєнного часу. Не сказати, щоб Кущеве обличчя світило розумом, але й не було таким простакуватим, з відбитком безпідставної пихи, як у Мишинського. Ми відрекомендувались Кущеві, не приховуючи свого недавнього минулого, але в той же час уникаючи висловлювати наші сумні висновки, винесені з трикутника смерті.

Кущ аж прикипів до нас, посадовивши до столу, й жадібно почав розпитувати:

— Ну так розкажіть же, будь ласка, що там і як, бо ми тут як у лісі!

Ми розповіли про від’їзд Петлюри до Польщі, про рейд по денікінських тилах загону Тютюнника, і Кущ замислився.

— Так що ж — тепер союз із Польщею?

— Мабуть, що так: ближче майбутнє покаже…

— Ех, непевний союзник та Польща: вакурат може завжди зрадити! Та й селяни не забули в нас, на Білоцерківщині, полячку графиню Браницьку й її зграю… — зажурено проказав Кущ і тут же додав:

— Та що вдієш! Нам хоч і з чортом злигатись, аби тільки не з денікінцями й більшовиками!

Почувши, що прямуємо до Києва, Кущ замахав руками:

— І не думайте про таке! Там сам чорт не розбере, що діється.