На твердій землі - Сторінка 10

І соловейко щебетав, німіли квіти опівночі, коли весною серед ночі, твої я очі цілував… — Але це вже не конче конфлікт, — казав я. — Не маю на увазі цієї солодкої патоки, — гарячкувала Марта. — Так і кажіть. Вогонь. Вулканні вибухи. Без сумніву і це любов. Любов коси до каменя. Але тут вже можна спекулювати. Тут вже годі сказати, де любов, де нелюбов, можливо ненависть хоч би й з любови. Іноді це патологічне. Вам це імпонує? — питав я поблажливо. — А що імпонує вам? — питала вона різко. — Не можу окреслити точно. В кожному разі не самий конфлікт, а й гармонія. Вимоги серця, крови, гормонів. Можливо також мрія… Туга. Також романтика. Навіть спорідненість душ. А в молодості, це солодкий чад серця… Зрештою, це знані речі, чи варто повторятися, — казав я переконливо. — Але ж ви кажете, що це вимога крови, гормонів, — не здавалася Марта. — Так каже медицина. І я їй вірю. Є ще й закон розмноження, — казав я зверхницьким тоном. — А скажіть: чи ви направду такий черствий, а чи тільки вдаєте, — робила свої висновки Марта і її наміри були виразні. За її бажанням я мусів бути зовсім іншим — покірним; слухняним, піддайним, романтичним, героїчним, лицарським, вона любила гарні слова, поетичні образи, які вона слухала, не спускаючи великих, пивних очей з мене, що мене і бентежило, і разом інтригувало. — А як ви думаєте? — питав я на її питання. — Думаю… Що ви… вдаєте. Ви не такий, — казала вона. — Цікаво, який, — казав я далі. — Ви… Можете бути гарним… І добрим… Але ви не хочете. І я знаю чому.

Я відгадував також, що мала вона на думці. Це була Лена. Марта це чула дуже виразно, її це виводило з рівноваги, не знала, чим і як мене покарати і остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розуміється, я намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була в силі мені допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо близько, двері її спальні проти моїх дверей, коли вона входила до ванни і пускала воду, я не тільки її чув, я її бачив, тонка наша стіна не давала охорони, а до того легкі кроки, шелест халату, запахи парфюмів. Михайло мав працю за містом, він вставав раніше, ми з Мартою виходили пізніше і майже одночасно.

Трохи згодом, ці наші ранні збирання прибрали виразу таємної гри двох невидимих привидів, які порозумівалися між собою стуканням речей, скрипом помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний і той найменший порух тиші мав своє значення, атмосфера була наладована електронами контактів, я виразно відчував присутність іншої сили, яка тиснула на мене зо всіх боків і гамувала свободу всіх моїх рухів.

А одного разу, чомусь, несподівано до моїх дверей застукано. Моя постіль була розбита, моя піжама розхрістана, на електричній плитці варилась кава, а Марта не чекаючи відповіді, у своєму пишному, жовтому халаті, стояла у дверях і командувала: — Павле! Ми з Михайлом домовились, що ви будете снідати у нас.

— Але ж… Слухайте! Ви ще не домовились зі мною, — навмисне намагався я бути нечемним.

— Мій друже! Там у кухні чекає сніданок! — і вона відійшла униз по сходах.

І що за терор? Що мені залишилося? Гасити плитку, натягати одяг і квапитись вниз. — Ви не конче мусите одягатися, як на баль, — казала Марта. Ми дома. І не будьте дурним. Я готую собі — чому б не одна особа більше. І взагалі — чому ви це берете так формально? Сідайте. Я вже поснідала, — і вона вийшла до другої кімнати.

Я з цим не годився, я ніяк не годився, я весь протест, але разом я безвольна істота, яка не знає, як на це реагувати. — Як по вашому сьогодні погода? — питала з другої кімнати Марта.

— Думаю, що гаразд. Шістдесят п’ять, казало радіо, — відповідаю, заїдаючи яєчню з ковбасою.

— Я вчора змокла, — казала Марта.

Слідував діялог про погоду, час тікав, Марта виходила в повному наряді — білий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво підмальовані уста і чорний, легкий, солом’яний капелюшок. — Допобачення, — казала вона. Не сумуйте.

— Правдоподібно не буде часу, — відповів я.

Вона кивала на мене пальчиками в білій рукавичці, кокетливо посміхалася, відчиняла двері, у дверях ще раз кивала пальчиками і відходила. Я кінчав накинутий сніданок, розважав, як від цього звільнитися на майбутнє, йшов наверх, збирався на роботу, шановний пан Белбасі зі Сі-Бі-Сі розважав мене розмовами, музичними вставками, інформаціями про час, про погоду, перед вікнами на піддашші вже метушилися зграї горобців, я кидав їм кришки хліба, метушня збільшувалась, я посміхався, надягав макинтош і виходив.

Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, різного віку хлопців і дівчат, які течуть довгою течією в напрямку заходу, де там далі на пригірку видніють дахи двох великих шкільних будівель, на хідниках вже повно листя кленів, в обох напрямках обережно проїжджають авта і на розі, біля напису "стап" пустує гурток найменших школярів, що очікують на шкільний автобус.

Я звичайно доходжу до найближчого перехрестя, повертаю вліво, йду здеформованим хідником, на яко-кому завжди після дощу стоять калюжі води, доходжу до зупинки на краю Гай-Парку і вулиці Блур, намагаюся як найскоріше зловити зелене світло, переходжу динамічно-рухливу вулицю і біля станції бензини "Саноко", під величезною реклямою Домініяльного банку, чекаю на трамвай.