На твердій землі - Сторінка 103

— Але люди, що це купували напевно знали, що купують, — казав на це доктор.

— Не конче, не конче… Купували, бо мали гроші. Переважно з цікавости. Як сувеніри. За два — три доляри купували ван Ґоґа. Він їм нічого не казав, закидали на горище… На горищах наших поміщиків знаходили майстрів ренесансу, — казала Лена.

— Мушу віддати справедливість вашій компетентності, казав на це я.

— Ніяка особлива компетентність. Про це знайдете в любому числі "Рідерс дайджест". Але я цим цікавилась окремо. В Монтреалі є такий професор з Мек-Тіл, на прізвище Ваньє. Я слухала його виклади… Але ми, Павле, мусимо їхати, — перебила сама себе Лена.

Я не перечив. Ця візита не була для нас легкою. Лена помітно хвилювалася, мої нерви також не мовчали і доктор це напевно помічав. Коли вони відходили. я дав їм на спогад попільничку зі старої бронзи. Я провів їх до їх авта. — Яблуні, яблуні! Незабутні яблуні! — викрикнула Лена. Вона намагалася маскувати збентеження, ще раз глянула на напис "Коломия", подала мені швидко руку і заховалася до машини. Ми з доктором прощалися спокійно, я пояснив йому виїзд до автостради, побажав їм щасливої дороги, просив заїжджати. Машина рушила. Я помахав за нею рукою… А потім повернувся і пішов на будову. Усе це разом не тривало довше години.

Але неспокою лишилося на довгий час. Мій вигляд і моя поведінка помітно змінилися, я намагався уникати Катрусі, вона все це бачила і все розуміла. Після Великодня між нами постали винятково ідилійні стосунки, можливо трохи засолодкі, але зогляду на їх непідроблену справжність, абсолютно можливі. Візита Лени внесла до цього велике спустошення. Катруся мала збентежений вигляд, це мені дошкуляло і тим більше, що вона зі сумом повідомила, що пані Сомерсет змушена знов від’їхати до санаторії. А це значило, що я мусів би знов заняти місце архангела того дому. Це комплікувало справу подвійно. На щастя, це покищо обмежувалось лишень вечорами, бо я мав нічні роботи, але там далі…

Мовчанка. Мовчанка. І питання. Тим часом дуже скоро я дістав листівку від Лени, що свідчило, що вона тепер стала значно стараннішою кореспонденткою, ніж було в минулому. "Милий! Дякую! За Твій (!) "столик" (малось на увазі мою спальню). Незабутній! Сімко! Люблю! Незабуваюча!" "П.С. Вітай МОЇ яблуні!" О, мій ти Боже! У мене крутилась голова. Свідомо затримався з відповіддю. По кількох днях знов листівка і знов "милий", лишень, на цей раз, повідомлення, що відлітає на літо до Швеції, без чоловіка, до його батьків і вже не "вітай" а "вітайте", хоча все "МОЇ яблуні". А трохи згодом прийшов пакунок — мій другий портрет, той самий, що висів поруч з її, але старанно викінчений і дбайливо оформлений. Що це мало значити?

У відповідь я післав їй подяку за візиту, за листи, за портрет, за пам’ять, від себе і від яблунь, повідомляв, що вони цвіли й відцвіли, чекають плоду і жалують, що їх приятелька так безжалісно і далеко відходить. І питав, що це все значить. Чи вона вернеться? І закінчив зливою патетики, яка порушувала береги пристойности. Я жадав її повернення, запевняв, що живу тільки нею, що все що роблю — роблю лишень для неї, що я надіюсь і вірю.

Моє роздвоєння знов загрозливо збільшилось, вагання набирало сили. І можливо від’їзд Лени, розширення простору, віддалення між нами, могло нам помогти. І можливо це розв’язка. Можливо той світ — її світ, світ її предків, її крови. Хтось з її роду, по лінії батька, походив зі шведів, взятих в полон під Полтавою, який не повернувся до дому. Країна шаленого Карла, благородного Нобеля, чарівної Ґрети Ґарбо. Чи не варто їй справді подумати над цим і чи не значить це справжній кінець між нами, розділеними глобальним простором і океаном.

Ми знов залишилися з Катрусею одні на весь наш замкнений світ з його будівельною гарячкою, що саме в цей час набрала кульмінаційного розгару. Це був також невральгічний кінець травня, оселя пані Сомерсет з її помпезним заїздом, оточена атмосферою квітіння городних маків, синіх, білих, жовтих і навіть чорних ірисів, різнобарвних гвоздиків, білих нарцизів, мармурових магнолій, а головне, білого й бузового бузку, який став валом між оселею й зовнішнім її світом. Робіни, кардинали, шпаки і леґіони інших крикунів, конкурували з автами й булдозерами, а Катруся надягала свої короткі, кремові штанці, легку нейлонову, прозору блюзочку й тероризувала мою розтерзану плоть.

Ластівки літають, бо літається
І Ганнуся любить, бо пора,

писав про таке один поет.

І між іншим той загадковий Сезан. Лена нагнала цим на мене безодню переляку. Розуміється, що я не міг допустити можливості, щоб у моїй ветхій хижі, зовсім під ногами могли валятися сотні тисяч добрих канадських долярів. Для такого я був затверезий… І не належав до тих, що виграють на ірляндських перегонах чи льос-вегських рулетках. Взагалі я не був улюбленцем легковажної фортуни і на дурничку з легкої руки ніколи не робив ставки. Клясичне, біблійне приказания про піт і кров було чи не єдиним моїм банковим контом, на яке я покладав основні надії досьогочасних моїх підприємств.