На твердій землі - Сторінка 15

"Як можна забути таку чарівну жінку?", на що я відповів зливою ще зухваліших компліментів, запевняючи її, що моє забуття це лиш одна з форм захисту перед невмолимістю її чарів. — Не хочу вірити, що ви лякаєтесь таких небезпек, — казала вона з виразною ноткою кепкування. — Ви ще матимете нагоду переконатися, що я не належу до переборщено героїчних суб’єктів, — відповідав я на це. — І вам не соромно? — питала вона наступально. — Невимовне, — відповідав я. — А чи це стосується до всіх, а чи тільки до мене? — питала вона зі зловіщим натяком. — Розуміється — до всіх, — відповідав я щиро. — Якесь моє шосте чуття підказує, що ви все таки брешете, — посилювала вона свій наступ. — Ваше шосте чуття виразно займається наклепами, — боронився я розпачливо. — А мені показували одну обліплену косметиками дівчину і впевняли, що вона має силу порушити ваші засади, — казала вона і одразу схаменулася, бо відчула, що цей натяк може порушити також мою рівновагу. — Гідні уваги спостереження, — відповів я з виразним натяком, що ця тема мені не імпонує.

Ми танцювали до кінця з настороженою упередливістю і розійшлися трохи наїжено, ніби двоє покараних котів. Після того ми оминали зустрічі. Присутність Лени зменшувала значення відсутности Марти.

І навіть, коли Бояри вирішили наймати у мене мешкання, я з досить легким серцем погодився на цю операцію без ніяких особливих докорів сумління. Можливо в цьому була затаєна задня думка, можливо на цей раз, присутність Марти могла б злагіднити відсутність Лени. Питання, як обійти загрозливі ситуації, було таким настирливим, що забувалися всі інші небезпеки і от останній вибух стихійних сил, був такий вражаючий, ию, далебі, поставало питання, чи вдасться їх спрямувати у відповідне річище. Рішала справді одна мить… Тяжка, гаряча секунда, удар кулі, яка летіла, вдарила, але лиш зранила… Але вже завтра може статися криза.

Питання, чи йти на баль, лишалося загрозливо відкритим. А може справді йти. Порушити мовчанку не тільки задля Марти, а й для себе самого. Минулого року на цьому ж балі, який відбувався в готелі Роял Иорк, ми були разом з Леною, вона прибула тоді з Монтреалу, зупинилася в тому ж готелі і ми провели разом дві гарячі, як спрага пустелі, доби. Це був сон, і баль, скажені хвилини, і шалений порив. Це був верх нашої піраміди, тріюмф серця, найвищий акорд почувань.

І коли я сьогодні не пішов би туди ж, я опинився б у порожнечі відчаю, а коли піду — знайду порожнечу місця. Мені смертельно не хотілося б втягати до цього Михайла.

V

Вирішальної суботи одного дня жовтня, ми троє, ніби члени однієї родини, заклопотано вибиралися на той самий баль інженерів, який тяжів над нами, ніби знак Зодіяка. Від полудня Марта на сцені одягання, її повно скрізь, не виключаючи і моєї кімнати, вона розбурхано, від голови до ніг, ніби вітер, бушує в цілому просторі, її суконка творить альфу й омеґу цілого битія, її бронзова зачіска хижо, ніби грива лева на статуї перемоги, тероризує увагу, її профіль — профіль біблійної Рахелі, а все разом, це різьба богині Ра з головою яструба.

Нас з Михайлом майже не стало, ми розчинилися в атмосфері Марти, наші одяги і зачіски блідли в сяйві її пеличности.

Вона мені надзвичайно подобалась, головне коли пишно входила до моєї кімнати, свідомо бажаючи викликати подив, вона сяяла сяйвом міді і, здається, дзвеніла, як натягнута струна. Вона була неймовірно вдоволена цією процедурою збирання, переливне граючись, як чара шампанського.

— Чи ви розумієтесь на брильянтах? — питала вона.

— Ні, — відповідав я.

— Шкода, що ви не можете купити мені брильянт за тисячу двісті долярів. Дивіться, дивіться! — показувала вона число "Ляйф"-у і в ньому гарні пані у багряному оксаміті з брильянтами на пальцях гарних, як фантазія, рук.

— Це рекляма, — казав я.

— Все рекляма. Ви рекляма, я рекляма. Гелена Рубінштайн. Пері Комо… Налийте мені чарку… І собі…

— Я не маю, — казав я.

— Але я маю. Михайле! — гукала вона вниз. Налий нам по чарці… Що хоч… Я хочу мати настрій.

— Ви ж маєте настрій.

— Я хочу мати… Над… Над… Наднастрій. Як вам подобаються мої парфуми? Правда? Чудові! Пахнуть весною. Півднем. Ви ж були на півдні…

— Ні. Я був лише на заході.

— Давайте поїдемо на південь.

— Давайте.

— А ви б зі мною поїхали?

— Куди хочете. До Єгипту… В Сагару.

— Ні. На Флориду… Лежати під пальмами на березі океану. Ви ще ніколи не лежали під пальмами на березі океану.

— А ви?

— Я багато разів.

— Я й забув. А правда. Легкий бриз, чудова фігура.

— Ха-ха-ха! А правда? Чи я вам подобаюсь?

— Більше, ніж дозволено.

— Ха-ха-ха! Не питайте дозволу!

Вона схопила мене за руку і ми, невідомо чому сміючись, пішли вниз сходами. Марта своєю широкою сукнею виповняла весь простір, для мене залишалось лиш окраєць сходів, внизу у кухні, переодягнутий у вечірній одяг, Михайло наливав чарки "канадського клюбу" з джінджірелом і льодом.