На твердій землі - Сторінка 37

— Аж куди?

— У безконечність. Туди, де нас ще не було.

— Що це все значить?

— Уявіть самі.

— Я не можу.

— Оооо — ви можете! Лишень… Я розумію. Плачетесь, що вас кинуто за океан, боїтесь простору… Що не матимете гарної спіднички…

— Вибачте, — я не плачусь.

— Ви плачетесь! Лишень вдаєте хоробру. Вас вислано сюди, викинуто в стратосферу і не дано можливости повороту. Вас викинуто в чужий город, ви побачили, що тут краще і збунтувалися. В Ню Иорку? Не може бути! Що таке Ню Иорк? Купа каміння. А от там у нас… Але скажіть, моя Клеопатро, чи наш сліпий бунт проти дійсности не є признанням нашої слабости…

— Що хочете цим сказати, шановний Улію? Я людина самостійна. Хочу жити в свободі.

— Казати все одверто. Все! Маєте болі — кажіть. Смієтесь — кажіть. А хочете продатись — продайтесь, але дорого. Щоб було знати пальці. Не розмінюйтесь.

— Замовчіть! Павле, замовчіть! — І вона одвернулась. Цей поворот був меткий, рвучкий, разючий. Її прекрасна фігурка виконала цей рух з балетною досконалістю. Я був вражений остаточно. Мені хотілося вірити, що Лена ні в що не замішана, що це певний дивовижний збіг обставин і моя не менш дивовижна на це вражливість. Лена ж своїм мімозним чуттям відчувала мої турботи, але уникала якихбудь роз’яснень. Ми ловили одно одне з зав’язаними очима, оминаючи основні небезпеки, годилися на Сімко, на інтригуюче, споскусливе, прагнули бути незалежними, відповідати перед самими собою, не зважати на ніякі конвенціональні догматичні вимоги. Жити "по своєму", не в’язатись з думками інших, відповідати лишень перед власним сумлінням. Лена розуміла становище жінки, відчувала моє до неї наставления, була свідома своєї відповідальности. Але ми мусіли, ми хотіли, ми прагнули себе випробувати, між нами стояла невловна неясність, це нас інтриґувало, вимагало виходу, круги наших зацікавлень весь час зростали і втягали нас у свій концентричний вир. Це нас в’язало, це нас бентежило, це нас гнало вперед.

Цього дня ми не винесли рішення, але наш загальний настрій був за рішенням, ми віджили, повеселішали, були грайливі, Лена кілька разів атакувала мене своїми поцілунками, кожний раз боронилася перед моєю агресивністю. Непомітно появилася Зіна, якась розхрістана, розбита, розм’якла, вона була здивована, що застала мене і нас у такому яскравому настрою. — О! Ви тут. А Лена казала, що ви не прийдете. — Наш добрий, грайливий настрій виводив її з рівноваги, і вона помітно не знала, як на це реагувати. Мені здавалося, що вона була невдоволена і мала претенсії до Лени.

Коли я вже за темна відходив, Лена провела мене не лишень вниз до дверей, як і кожного разу, але й далі вулицею до перехрестя Гарбор — Осінгтон, де я звичайно брав трамвай. По дорозі я запитав її, чому Зіна була невдоволена, на що я дістав несподівано — відрухову відповідь: — Не питайте! Ніколи вам цього не скажу! — Це вийшло на диво різко й нетерпеливо, що мене дуже вразило, я замовчав, саме підходив трамвай, я кинув "добраніч" і без потиску руки, швидко залишив Лену.

У трамваї я деякий час був під враженням останньої сценки, "ніколи вам цього не скажу" гостро й тривожно звучало в моїх вухах, підозріння і сумніви отарами тиснулись до моєї уяви, рої бентежливих думок малювали найтемніші картини справи. А що, як справді я заплутався у якусь містерійно-підрзрілу аферу, у якій ціла та моя Лена ніщо інше, як звичайний поганий жарт, її загальна поведінка від першого дня нашого знайомства вийнятково не звична, можливо все це за-пляноване, зрежисероване, награне, можливо, що й ті перші мої зустрічі на вулиці не були випадкові, а те знов непрошене посередництво Зіни, весь той таємничий Трухлий, те настирливе бажання Лени бачитись зі мною, а разом відпорна. майже гістерична реакція на кожний мій дотик… І нарешті ціле те казкове Сімко з тим лицарем Лисим та його дивовижним котеджем. Все це було насичене загадковістю, відганяло інтригою, насторожувало непевністю.

І що мене ще особливо вражало у цілій цій гротесковій комедії — якась дитиняча, наївна і щира безпорадність Лени, не дивлячись на всю її рафінованість, гострий розум і талановитий артизм. Здавалося, що вона грає фальшиву, не свою, накинуту ролю, яка їй абсолютно не личить і якою вона не цікавиться.

І ще мене вражала її щирість. І чесність. Не дивлячись на всю її балаганну революцію проти щирости. Бути, вдавати, підроблятися, позувати, лицемірити, всі ці чесноти нашої втомленої доби, які вона так старанно штучно, незграбно наподоблювала і плекала, не були їй властиві, вони їй перечили, вони з нею не мирилися. І вона хотіла направду бути зі мною і можливо… Не хочу забігати наперед. Час все виявить.

У трамваї я також пригадав, що я ще фактично сьогодні не обідав. Йдучи до Лени, я лиш нашвидку й легко перекусив. На мене чекала нічна зміна моєї праці. Я мусів бути готовий. Тим часом я був голодний, до ґрілу "Вікторії" було задалеко, я пригадав собі, що на вулиці Батерст, нижче Дандесу, зараз за крамницею "Пласту", недалеко комуністичного "Дому праці", відкрилася нова їдальня "Домашні обіди" з "дуже поміркованими цінами", "європейського", а властиво українського стилю.