На твердій землі - Сторінка 46

— Епопея людства не раз страждала подібним.

— Наш досвід унікальний. Бо довгий… Тривалий. Це втомлює. Набридає.

— Чи ви вдоволені тепер?

— Об’єктивно… Суб’єктивно, далі кривавлюсь. Серджуся, що інші люди — люди, а я відлюдок. Ми за ражені неспокоєм… І безсиллям.

— Коли я вас вперше побачив, здавалося, що ви окреслена.

— Пізніше переконалися, що ні. Маєте рацію. Інколи люблю "бути як усі", не відрізнятися. Мабуть, належу до втомленої частини світу, можливо з Парижу, Европи взагалі… Старих Атен. Режим мого дитинства не змінив моєї природи, він лишень над нею знущався. Більше зіпсув мій характер. Політичне я зовсім невтральна, безбарвна, ніяких сект, ніяких ідеологій… Круглий космополіт, а тому небезпечна.

Я був здивований. — Чому небезпечна? — спитав я її майже поважно.

— Я можу зрадити, видати, продати, не дотримати слова. Мені не можна вірити… Я не маю принципів… Зо мною треба бути обережним.

Не дивлячись на всі ці страшні слова, мені не було страшно, а скоріше дивно, здавалося, що вона морально чиста, не любить себе такою і намагається маскуватись цинізмом. Я нічого не відповідав, лишень взяв її руку і поцілував, чого я ніколи сливе не робив. Вона різко, як дівчинка, вирвала руку і глянула на мене насуплено. — Не лякайтесь… Нема потреби боятися, — відповів я на це з посмішкою і одразу встав.

— Час обіду. Я голодний. Вибачте, — сказав я і в моїм голосі звучала погроза. Я залишив Лену і вийшов. І одразу вдався до кухні.

Холодильник відкрив передо мною всі свої скарби і по короткому часі на електричній плиті шкварчало дві сковороди, булькотів кофейник, а я, як дириґент опери, завзято орудував дерев’яною мішалкою і витанцьовував при тому якийсь патетичний канкан. Я мав добрий, ударний настрій, мені вдалося здобути кілька консервів вареників зі сиром фабрикації одного нашого земляка з Гамільтону, які я негайно перетворив на звичайні вареники із сметаною і мальовничо розложив на порцелянових тарілочках зі золотими обводками "мейд ін Джепен"…

Далебі, по короткому часі, на круглому столі головної кімнати, покритому білим настільником, стояло накриття на двоє осіб для грибкової юшки "кемпбел", вареників "есекс"’, кави "юбан", молока "карнейшен" і чорного житнього хліба "бівер". Краяна салата зі шматками червоної редьки доповнювала загальну атмосферу цього консервативного натюрморту.

Лени не прийшлося кликати, вона відчула і зрозуміла мою запопадливу метушню і з’явилася на моїй сцені саме в слушний час, переодягнута у чорні сатинові штани і білу, найлонову, зі золотими обводками, безрукавку, нагадуючи Одру Геббурн, яку я недавно бачив у журналі "Лайф" і з якою познайомився на екрані кіно-театру "Одеон". Лена спокійно, зі заложеними назад руками, підійшла до столу, глянула на цілу декорацію, кліпнула задоволене довгими віями, я лишень підставив їй легкого, плетеного стільця, а сам засів насупроти магічного кругу і не чекаючи почав їсти грибкову юшку.

Лена не спішилася, вона спокійно, з легкою іронією, затискаючи руки в пелені, дивилася на стіл і питала: — А де ж квіти?

— Які квіти? — відповів я механічно.

— Квіти. Букет. Рожі.

— О! В холодильнику не ростуть рожі.

— Це ті вареники?

— Це ті вареники.

— Їх можна їсти?

— Будь ласка, спробуйте. І насолоджуйтесь. Настала коротка тиша, ми їли і незабаром знов озвалася Лена. — А де ж музика?

Я мовчки встав і відкрив радіо-апарат, мав щастя натрапити на полудневий концерт "сі-еф-ар-бі", і під ці ностальгійні мелодії — та-тарарам — та-тарарам — ми надхненно священнодіяли, але коли дійшло до кави, Лена примхливо знов запитала: — А де мій японський чай?

— Наша "Коломия" визнає лиш каву "юбан".

— Але ви прекрасно знаєте, що я п’ю лишень японський.

— Вперше довідуюсь. Але чому?

— Із-за кольору. Люблю зелений кольор.

— Мистецтво. Врахую, врахую… Хвилина мовчанки, мелодія з "Онєґіна" і знов Лена: — Але слухайте. Там в холодильнику є курка. — Не курка, а півень, — відповів я монотоном.

— Яка різниця?

— Дуже істотна. Курка несе яйця, а півень співає в опері.

— Звідки знаєте, що це такий Карузо?

— Він сам признався.

— Що за інтимності.

— Зворушливі. Товариші по нещастю. Він заморожений, а я закоханий.

— Скажіть щось дотепніше. О! Я зовсім облилася і через вас.

— Ще не цілком зовсім. Може знайти нагрудника?

— Перестаньте нарешті!

— Вибачте. Я вже перестав. Бачите, моя тарілка порожня.

— Бо ви не вмієте їсти. Хапаєте, як голодний.

— Я був голодний.

Наш улюблений тон мови, але наш настрій чудовий, інтригуючий, цікавий, ми довго огризаємось біля столу, а коли отямились, була година третя. Лена залишила все, як було, на столі, відійшла на веранду, простягнулася ліниво, як кицька, на ґумовому лежаку, закурила свою "де мурьє", дивилася в небо й мовчала. її солом’яні, стоптані сандалики валялися на рогожці, мов би їх розвіяв вітер.

Я зложив до зливної раковини на кухні брудний посуд і долучився до Лени. Було гаряче, тому я знов передягнувся до купальника. Мій лежак лежав поруч з її на віддалі пари метрів, ми мовчали, було сонно, перед нами гуло моторами озеро, далеко в синьому тумані маячів протилежний берег, на тлі тепло-синього неба плавно гойдались в повітрі білі птахи.