На твердій землі - Сторінка 5

- Самчук Улас Олексійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Але питання меблів можливо найбезоглядніше… Наприклад, валятися в куті на старому матраці у своїй власній хаті, або їсти на скриньці, яка пахне милом, в наш цивілізований, нюклеарно — атомовий вік, і кому це може імпонувати… Хтось колись відвідає, котрась з тих поклонниць в капелюсі з вуалькою… і взагалі життя без меблів не життя, а тому коли я, з великими жертвами, у одного череватого добродія на тій самій вулиці Маркгам, за двадцять долярів, роздобув антикварну, ще з перед першої світової війни, канапу, я вважав це за величезне господарське досягнення.

Спочатку я не знав, де ту чудову річ поставити, дарма що всі мої кімнати були порожні (проблема місця, особливо коли його багато, завжди морочлива), але коли я нарешті це вирішив, я не міг нею вистарчально налюбуватися. Це була справді благородна древність, добре збережена, з мішаним запахом тютюну, поту і собак, яка так доречно заповняла порожнє місце під головною стіною і тим самим дала початок мого меблевого устаткування взагалі. Я міг сидіти, спати, лежати горілиць і мріяти про іцасливе майбутнє.

І приблизно до цього ж часу належить ще одна подібна подія, трохи правда харитативного забарвлення: коли я одного вечора вернувся з праці, то побачив перед моєю верандою зовсім доброго кухонного стола, який безрадно лежав догори ногами на травнику. Ніхто не міг пояснити, як він сюди потрапив, ніякі мої здогади не дали роз’яснення, але після певного вагання я вирішив, що це добродійство і що стосується воно мене, а тому я підняв стола, заніс його до передньої кімнати і поставив перед канапою. Не знав хто був цим благородним добродієм, але хто б він не був, я був йому вдячний, бо після цього засадничо я мав вже меблі сливе в повному комплекті… І в основному був вдоволений.

Не можу сказати, щоб я не був вдоволений взагалі. Мій район, моя вулиця, мої сусіди і взагалі ціле оточення, атмосфера, середовище, топографія, кольори… Це лагідна, довірлива, упорядкована картина з привітальних листівок, з перевагою густо — зелених і цегляно — бронзових барв, похилена до півдня, дуже часто освітлена ласкавим полудневим сонцем. Коли падав дощ, а особливо коли приходила злива, тоді ціла вулиця оберталась у бурхливу ріку, яка з погрозливим шумом гналася униз і далі, на перехресті вулиць, западала до стічних отворів. Будиночки ще так виразно нагадували добу Вікторії, забувалося, що ми на континенті Форда й Рокефелера, виложена червоною цеглою вулиця натякала на Европу, квітники й городи заросли гірськими соснами, глодом, ялівцем, туями, вересом, мохами, повзучими рожами, чорнобривцями і цілими гніздами петуній. І все це старанно вирізьблено, мовби на добрій бронзовій гравюрі, на тлі широкоплечих дубів, які статечно і певно, мов середньовічні лицарі у панцерах, заступали весь краєвид.

Розуміється, гострий контраст вносили численні "форди", "даджі", "монархи", "морріси" і інші різнобарвні, рівноцінні механізми, які протягом круглих двадцяти чотирьох годин, бігали, або стояли здовж бетонових хідників, але зогляду на округлі таблиці, що попередливо казали зараз на перехрестю — "етап", "спід 25" — все це особливого шуму не спричиняло… Мотори намагалися бурчати пошепки і ступати на пальцях, за винятком хіба, коли сюди втискалася така базарна си-духа, як цистерна огрівальної оливи, або той робот у рудій уніформі, зі своєю танкеткою, який безнадійно намагався ранками, поміж автами, підмести цей метушливий форум. І це, здається, було б усе.

О! Ще населення… Люди. Законно і справедливо, це мало б бути те основне, але моя вулиця, зо всіма її прерогативами, людьми не була перевантажена, а ті, що були, не конче висувалися на кін її діяльности і творилося враження, що це здебільшого жінки і переважно старшого віку, можливо трохи затінені домашніми звірятами. Можливо, це вулиця пенсистів, ідилійний притулок залишених батьків, яких діти, давно вилетіли з цього теплого гнізда і розлетілися по широких просторах турбулентної землі канадської… За вийнятком хіба одного симпатичного шотляндця з його не менше симпатичною, перманентно вагітною, французькою дружиною, та їх пречудовими, округленькими, замурзаними п’ятьома дітьми. Наші старші пані дивилися на це незвичне видовище з вибухом страху й здивування. Як і звідки вони тут з’явилися? Ті зворушливі малі сотворіння, які кожного ранку, гарно вимиті і причесані, висипалися гурточком — малі — менші і найменші, від шости до двох років, на вулицю і верталися звідти, часто під вечір, замурзані і розхристані, ніби вони весь той день працювали на копальні вугілля. Що вони десь там робили, що їли, ніхто цим не цікавився і в загальному вони нагадували тих реклямних експертів бруду, на яких звичайно покликаються фірми пральних порошків.

Для мене цей мальовничий виводок спричиняв багато приємности, особливо той найменший його представник, маленький, розкарякуватий, білоголовий хлопчик, який звичайно не встигав за своїми старшими друзяками і був змушений наздоганяти їх, притримуючи свої штанята, дуже часто наповнені чимсь таким, що спричиняло йому виразну неприємність. Зворушувала його особиста ініціятива і недоторкальність, що запевняло йому повну незалежність діяння. Ніхто збоку, за винятком їх матері, не втручався до їх довірочних справ.