На твердій землі - Сторінка 50

Я завжди любив воду, її широти і глибини, її пасивну жорстоку могутність, її будуючу і руйнуючу стихію, її життєдайну і смертоносну силу. Я роджений в лютому, моїм знаком Зодіяка є риби, пригадую голодні роки моєї батьківщини, коли будучи малим, босим і обідраним, я цілими годинами просиджував у затоці річки в очеретах намагаючись піймати кілька рибок матері на обід. Ніяке почуття не врізується так гостро і так глибоко, як почуття води та її таємничої незбагнутої дії в нашій душі і цілій нашій природі. Саме в цих днях я прочитав прекрасну історію, шістьох відважних норвежців, які на малому плоті пересікли Тихий океан від берегів Перу до островів Таїті. Така разюча близькість води, неба, така гостра межа життя і смерти і разом таке необмежене почуття відокремлености людини у всесвіті.

Моя пропозиція Лені і її відповідь дуже закономірні, я не сподівався іншого, моя нетерпеливість не виправдалась. Не знаю, чи може бути з неї дружина, мати, чи хоч би коханка, але я знаю, що сама гра з цими силами спричиняє велику насолоду… Бо ж я її люблю і чому люблю? Хочу спати з нею в одному ліжку.

Моя прохідка тривала, можливо, довше, ніж треба було сподіватися, коли вернувся, було темно, чи краще пів темно, над озером висів прозорий пів-місяць і не дивлячись на його мертве сяйво, довкруги було майже ясно, на воді лежала довга вогняна, ніби огнений меч, смуга, трансформована від самого сонця, що в цей час було закрите землею. Лена спокійно лежала на лежаку зовнішньої веранди, нагадуючи одну скульптуру Канови, освітлена світлом електрики, біля неї лежала книжка, правдоподібно той самий "Бридотник", а в головній кімнаті під різнобарвними абажурами світилося кілька лямп. Їх світла й тіні надавали всьому довкруги вираз тасмничости й приваби, під незгасле радіо в куті, що надавало якусь притишену музику.

Я намагався було увійти по-змозі непомітно, щоб менше турбувати Лену, але вона здалека почула мене, як тільки я увійшов задніми дверима, повернулася в мій бік, побачила в моїй руці пакуночок, і між іншим спитала: — Що це ви там принесли?

— Динаміт, — відповів я спокійно.

— А що це таке? Порох?

— Можливо.

— А може це порошок? До зубів? Я посміхнувся, мої хробаки для риби так мало асоціювалися з динамітом, а ще менше зі зубним порошком, але моя рибальська пригода мала зістатися для Лени несподіванкою, тому я дав пояснення. — Читаєте? — запитав я і вказав на "Бридотника".

— Ні. Думаю. Мрію. Сідайте і думайте зі мною. Бачите отой другий берег і те високе дерево? Його верхів’я найдовше було освітлене сонцем. А потім світло зірвалось і відійшло вверх. Де воно ділось? Тож світло не зникає, це енергія. І цікава боротьба кольорів. Той делікатний перехід. Чи наша смерть також перехід. І куди? І чому? Дивіться… Те небо. Безконечна просторінь для безконечних уявлень. Чи в тих далечах є спір для думки? Зорі, плянети — розуміється, але думка. Чи є там думка? Чи зорі й плянети думають, як і ми? Але завтра буде буря.

Зважаючи на мої рибальські пляни, мене не вабило її передбачення. — Чому? — запитав я.

— Небо. Дуже густе. Як ґума. Гострота кольорів.

— Тиснення атмосфери?

— Можливо. Вражливість кольорів. Кольори це відчувають. Кольори, звуки. Їх можна конденсувати. Як каву.

— В порошку?

— В нервах. В крові. Ми можемо їх чути.

— Уявно?

— Органічно.

Було спокійно в цьому засязі, Лена лежала вільно, її силует справді нагадувал скульптуру — тиша, трохи задуми, трохи вдоволення, трохи спротиву. І все довкруги пахло відпочинком, ніби парфумами, великий бог спокоою розлігся широко нагий і чистий, розкинув свої відпружені м’язисті руки й ноги і вдихав у свої широкі легені велику безконечність космосу з масою золотих зернинок на бірюзовому небозводі, а внизу — з масою вогників й комарів, які в цей час видавалися мені примхливою витівкою сотворителя. Найфілігранніше сотворіння, кинуте на землю з його кровожерливим дзеленчанням, що може бути не меншим пострахом, ніж ричання лева.

Між іншим, я ще раз пропонував Лені прогулянку і вона ще раз відмовилась. Також під час прогулянки я бачив оповіщення про танці в одному з клюбів, але Лена і цим не цікавилась. Так. Вона любить танець, але іншим разом. Можемо танцювати дома. Пропонував проїхатись човном до місточка Сатону, зайти до кав’ярні, але і тут не мав успіху. Чому? Її добре і тут, коли ж мені скучно — можу їхати сам. Но-но-но, я так не думав.

Пізніше, ми пили каву і слухали музику. На цей раз концерт з Монтреалу — Стравінський і Пер Бульє. "Право весни" Стравінського я ще сяко-тако сприймав, але зойки і бряжчання Бульє під його ж дириґентурою, лишалися поза моєю сферою. Але Лена слухала і впевняла, що це багато краще ніж Чайковський, я дивився здивовано, але не перечив, лише намагався вгадати, чи її твердження було справжнє, а чи тільки одна з її примх спротиву. Дивно, що я не можу розуміти… І не лише розуміти… Відчувати нелогічних звуків. Бернард Шов мав сказати, що сила бритіпської раси таїться в її снобізмі — вісімдесят процентів якої не може зносити нічого нового, але одночасно вперто, проти власної волі, тягнеться за новим і тим самим творить поступ. Чи не моя це засада також?